Шармузіки: За межами Великої Галявини. Тім Брік

виключно на повний шлунок. А тому, смачно пообідавши, Ціквик одягнув свій похідний костюм, склав до свого рюкзака підзорну трубу, а також щоденник та мапу. Після чого одягнув його на плечі, вийшов на подвір’я та вже збирався зачиняти двері, як раптом зупинився і знову зайшов до будинку. Він повернувся вже з невеликою дерев’яною табличкою та почепив її на дверну ручку. На табличці був напис: «Вирушив у експедицію, коли повернусь – не знаю.» І ось, зачинивши двері на замок та поклавши ключ до своєї кишені, Ціквик усівся на лавку та почав чекати на своїх друзів. Через деякий час до його будинку підійшов Набридик з сумкою через плече, з якої виднілися аркуші паперу.

      – А де всі інші? Ще не прийшли? – здивовано запитав Набридик.

      – Та поки що ні, – відповів Ціквик. Отримавши відповідь, Набридик сів поряд та дістав зі своєї сумки чистий аркуш паперу, а також невеличкий футляр із кишені. Він зберігав у ньому своє золоте перо, яке йому подарували як найкращому Шмурському кореспонденту. Набридик почав щось записувати на чистому аркуші.

      Ціквик, що сидів поруч, зі звичною йому допитливістю вирішив подивитись, що саме писав його друг. На папері вже з’явилось декілька речень: «Ця історія розпочалася у не дуже великому і водночас зовсім немаленькому місті…»

      – Кхм… – прокашлявся Бубик, котрий щойно підійшов до будинку.

      – О! Бубику. Добре що ти прийшов, залишилось дочекатись лише Люмика з Гайликом і можемо вирушати, – мовив Ціквик.

      – Так, але я… – знову щось хотів сказати Бубик.

      – А ось і вони, схоже, що нам не доведеться йти пішки.

      Погляньте! – перебив Набридик, помітивши велику машину на чотирьох ногах, що крокувала у напрямку Ціквикового будинку, у кабіні якої сиділи Люмик та Гайлик. Це був довгоніг – один із винаходів талановитих майстрів. Шармузіки використовували його для того, щоб збирати плоди з дуже високих дерев. Залежно від необхідності, ноги цієї машини могли збільшуватись та зменшуватись у довжину. Коли довгоніг підійшов до товариства, його кабіна почала повільно опускатися до землі, поки шармузіки не отримали можливість залізти до неї по драбині. Ціквик та Набридик спритно залізли у кабіну довгонога, а Бубик усе продовжував стояти на землі.

      – Бубику, то ти так і будеш там стояти? – запитав Набридик визирнувши з кабіни.

      – Я… так… я… – намагався щось відповісти Бубик.

      – Давай швидше, вже час вирушати, – мовив Набридик та повернувся до свого місця. Бубик дуже боявся висоти, а щоб потрапити до кабіни, яка була в декількох метрах над землею, потрібно було піднятися по мотузковій драбині, яка до того ще й колихалася у різні боки. Намагаючись пересилити свій страх, шармузік узявся за драбину та почав крок за кроком просуватися вгору. Щоб не дивитися вниз, він просто закрив очі – і це дійсно допомогло. За хвилину Бубик нарешті дістався до кабіни та всівся на одне із сидінь, переводячи подих. Кабіна трохи піднялась над землею, і довгоніг почав крокувати до виходу із Шмуру.

      Шармузіки йшли знайомою дорогою. Це був шлях до річки. Навколо