Розфарбований птах. Ежи Косинский

Усіх мертвих ми поховали в п’ятьох загальних могилах». Кожному селу Східної Європи знайомі ці події, сотні поселень постраждали від схожої долі.

      В інших документах начальник концентраційного табору без вагань визнає: «Правило наказувало дітей вбивати відразу, адже вони були занадто молоді, щоб працювати». Інший комендант констатує, що за сорок сім днів він підготував до відправлення в Німеччину майже сто тисяч предметів одягу, що належав замордованим у газових камерах єврейським дітям. Щоденник, який належав євреєві – обслужникові газової камери, зафіксував таке: «Із сотні циган, що помирали в таборі щодня, майже половина була діти». А інший єврей-обслужник описує, як вартові СС6 розв’язно пхалися до інтимних частин кожної дівчинки-підлітка, яку перестрівали дорогою до газової камери.

      Можливо, найкращим доказом того, що я не перебільшував жахливість і брутальність, якою відрізнялися воєнні роки у Східній Європі, стане той факт, що дехто з моїх старих шкільних друзів, яким удалося отримати контрабандні примірники «Розфарбованого птаха», називали роман пасторальною історією, схожою на ті, які довелося під час війни пережити багатьом із них чи їхнім родичам. Вони докоряли мені за те, що я розбавив історичну правду, і звинувачували у схильності до англосаксонської чутливості, чиїм єдиним досвідом національних катаклізмів була громадянська війна на сто років раніше, коли зграї покинутих дітлахів тинялися спустошеним Півднем.

      Мені складно було заперечувати таку критику. У 1938-му приблизно шістдесят членів моєї родини відвідали нашу останню щорічну зустріч. Серед них були видатні вчені, філантропи, лікарі, юристи і фінансисти. Із них усіх Війну пережили лише троє. До того ж мої матір із батьком пережили Першу світову війну, Російську революцію і репресії нацменшин у двадцятих і тридцятих роках. Майже кожен прожитий ними рік був позначений стражданнями, розлученням сімей, каліцтвом та смертю коханих, але навіть вони, побачивши так багато, не були готові до звірств, яким дали волю у 1939-му.

      Під час Другої світової війни вони жили в постійній небезпеці. Існування людей, змушених майже щодня шукати нової схованки, перетворилося на страх, втечу і голод; тривале перебування серед незнайомців, занурення в чужі життя з метою замаскувати власні лише підсилювали безконечне почуття викорчуваності. Пізніше моя матір розповіла мені, що, навіть фізично опинившись у безпеці, вони постійно страждали від думки, що їхнє рішення відіслати мене подалі було хибне; що, можливо, мені безпечніше було б з ними. Не існує слів, казала вона, які можуть описати їхні страждання, коли вони бачили, як маленьких дітей зганяли в поїзди, що прямували в печі чи в страхітливі спеціальні табори, розкидані країною.

      Саме заради них і заради схожих на них людей я вирішив написати художній твір, який передасть і, можливо, віджене жахіття, що здавалися їм такими невимовними.

***

      Після батькової смерті матір віддала

6

Військово-поліційна організація Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.