На лезі клинка. Джо Аберкромби

взагалі може хотітися таке робити?»

      Кроки Ґлокти вистукували на брудних плитках підлоги незмінний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тоді стукіт ціпка, а відтак безкінечне човгання лівої ноги зі знайомим штриканням у щиколотку, коліно, задницю та спину. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

      Час від часу брудну однотонність коридору скрашали важкі двері, окуті й оббиті поточеним залізом. Проходячи повз одні з них, Ґлокті причувся притлумлений болісний зойк.

      «Цікаво, що за бідного дурня там допитують? Який злочин він скоїв або ж не скоїв? Які таємниці розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвінчують?»

      Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи.

      Якби Ґлокті дали можливість катувати одну людину, будь-яку людину, він, безумовно, взявся би за винахідника сходів. Коли Ґлокта був молодий і багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подій, він ніколи не звертав особливої уваги на сходи. Він перескакував по дві сходинки за раз і весело чимчикував собі у справах. Тепер усе інакше.

      «Вони усюди. Без них не перейти із поверху на поверх. А крім того, спускатись завжди гірше, ніж підніматись – цього люди не усвідомлюють. Коли піднімаєшся, то падаєш, зазвичай не так звисока».

      Він добре знав цей сходовий марш. Шістнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як і все навколо. Поручня не було, тож вхопитися ні за що.

      «Шістнадцять ворогів. Справжнє випробування».

      Ґлокта змарнував чимало часу, перш ніж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Він рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тоді ліва нога, а потім права. Особливо боліло тоді, коли він спирався на ліву ногу, від чого ще й пекельно штрикало в шиї.

      «Чого у мене так болить у шиї, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймає на себе мою вагу? Таке може бути?»

      Так чи інак, а боліло нестерпно.

      Ґлокта спинився за чотири сходинки від підніжжя. Він майже подолав їх. Його рука тремтіла, стискаючи маківку ціпка, а ліва нога пекла, мов навіжена. Він намацав язиком ясна в тому місці, де колись були передні зуби, глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Нога страшно підломилась, і він завис у повітрі, вивертаючись та похитуючись, в той час як у голові, немов у казані, закипіли страх і відчай. На наступну сходинку він ступив, наче п’яничка, чіпляючись нігтями за гладку стіну і повискуючи від переляку.

      «Тупий, безмозкий телепню!»

      Ціпок стукнув об підлогу, незграбні ноги перебороли камінь, і він опинився внизу, якимось дивом не впавши.

      «А ось і вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить між ударом по мізинцю і появою болю. Скільки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?»

      Відсапуючись із роззявленим ротом біля підніжжя сходів, Ґлокта відчув, як його охоплює трепетне передчуття.

      «Починається…»

      Мука була невимовною: весь його лівий бік, від ніг до голови, скувала нестерпна судома. Він міцно зажмурив водянисті очі і затиснув