Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте

зруйнувати. Я цілком віддалася радості. Пам’ятаю м’яке світло, яке, здавалося, лилося не з неба, а немовби з надр землі, хоча її поверхня була бідною, бридкою.

      Згодом ми почали відчувати втому, голод і спрагу. Про це ми якось не подумали. Ліла уповільнила крок, я теж. Кілька разів вона якось дивно поглянула на мене, немов жалкувала через скоєне мені зло. Що відбувалося? Я помітила, що вона все частіше озиралася назад, і я теж почала оглядатися. Рука в неї спітніла. Уже давно позаду нас не видно було тунелю, за яким був наш район. Пройдений шлях був таким же незнайомим, як і той, що лежав попереду. Людям, що зустрічалися нам по дорозі, здавалося, до нас взагалі не було діла. А околиці ставали все занедбанішими: старі розбиті бідони, горілі дрова, автомобільні каркаси, колеса з брички зі зламаними спицями, напіврозламані меблі, поржавіле залізо. Чому Ліла повсякчас озиралася? Чому замовкла? Що сталося?

      Я почала придивлятися. Небо, яке до цього видавалося високим, тепер немовби припало до землі. За нами враз почорніло, небокрай затягло великими важкими хмарами, які майже торкалися верхівок дерев та електричних стовпів. Попереду все ще було яскраве світло, але воно здавалося якимось неприродним через бузкову сірість з боків, що насувалася на нього, щоб придушити. Вдалині почувся грім. Мені стало страшно, але ще більш мене злякав вираз обличчя Ліли, для мене геть новий. З відкритим ротом, виряченими очима, вона поглядала туди-сюди і все міцніше стискала мою руку. Невже вона боїться? Що з нею коїться?

      Впали на землю перші важкі краплі дощу, залишивши на запилюженій дорозі маленькі коричневі цятки.

      – Повертаймося, – сказала Ліла.

      – А як же море?

      – Надто далеко.

      – А додому?

      – Теж.

      – То ходімо до моря.

      – Ні.

      – Чому?

      У такому стривоженому стані я її ще ніколи не бачила. Було в усьому цьому щось таке, що крутилося в неї на кінчику язика, але вона все ще вагалася, казати мені чи ні, і що змушувало її раптом потягнути мене додому. Я не розуміла: чому ми не йдемо далі? Час у нас іще був, море мало вже бути недалеко, а повернутися додому чи йти далі – ми все одно б намокли, якби пішов дощ. Такий спосіб мислення я засвоїла від неї, і мене дивувало, чому вона не користується ним зараз.

      Яскраве світло блискавки пронизало чорне небо, загриміло вже дужче. Ліла смикнула мене за руку, і ось ми вже біжимо у напрямку до нашого району. Вітер стих, дощ заряснів і вже за кілька секунд перетворився на зливу. Жодній з нас не спало на думку шукати схованку. Ми щодуху бігли під дощем, промоклі до нитки, безперестанку ковзаючись по мокрій дорозі, що вмить перетворилася на багнюку, у своїх стареньких, одягнутих на босу ногу сандалях. Ми бігли, аж поки нам не забракло духу.

      Потім ми втомилися, побігли повільніше. Миготіли блискавки, чулися розкоти грому, дощова вода струмками бігла по краях траси, вантажівки з шаленим гуркотом мчали повз нас, обдаючи брудними бризками.