Антирак. Новий спосіб життя. Давид Серван-Шрейбер

на одному: те, що зміцнює наші імунні клітини, перешкоджає розвитку раку. Загалом стимулюючи імунні клітини й борючись із запальними процесами (за допомогою належного харчування, фізичних вправ, емоційної рівноваги) та ангіогенезом, ми підриваємо здатність раку поширюватися. Діючи паралельно з чітко усталеними медичними підходами, ми підвищуємо можливості нашого організму. «Ціна», яку маємо заплатити, – це усвідомленіше, урівноваженіше і, зрештою, прекрасніше життя.

      Розділ 5

      Оголошення поганої новини

      Тяжка хвороба може стати надзвичайно самотньою подорожжю. Коли небезпека нависає над гуртом мавп, породжуючи в них страх, вони інстинктивно притискаються одна до одної й одна одну гарячково вичісують. Це не зменшує небезпеки, але позбавляє самотності. Наші західні цінності з їхнім обожнюванням конкретних результатів іноді не дають нам розгледіти глибоку тваринну потребу у звичайній присутності, коли ми наражаємося на якусь небезпеку чи непевність. Добра, постійна, надійна присутність – часто найчудовіший подарунок, який можуть зробити наші близькі. Однак небагато з них про це знають.

      Я мав дуже хорошого друга, лікаря в Піттсбурзі. Ми любили з ним без кінця сперечатися про облаштування світу. Одного ранку я прийшов до нього в кабінет і розповів про свою хворобу. Коли я говорив, він зблід, але не виявляв жодних почуттів. Мій друг як лікар рефлективно намагався запропонувати якийсь набір дій, допомогти мені в якийсь конкретний спосіб прийняти рішення. Я вже побував в онкологів, тому він не мав, що мені запропонувати. Він щиро хотів дати мені якісь практичні поради, робив якісь конкретні пропозиції, але не виявив жодного почуття щодо того, що зі мною сталося.

      Коли ми з ним потім пригадали ту розмову, друг, дещо збентежений, пояснив мені: «Я не знав, що ще сказати». Може, ішлося не про те, щоб ще щось казати.

      Іноді обставини змушують нас ще раз для себе відкрити силу присутності. Доктор медицини Девід Шпіґель розповідає історію однієї зі своїх пацієнток, виконавчої директорки компанії, заміжньої за керівником іншої компанії. Обоє вони були працеголіками й мали звичку обговорювати найменшу дрібницю, що відбулася в їхньому житті. Коли жінка захворіла, вони докладно обмірковували різні курси лікування, але дуже мало говорили про свої почуття. Якось жінка була така знесилена після сеансу хіміотерапії, що впала на килим у вітальні й не могла підвестися. Тоді вона вперше розплакалася. Чоловік згадує: «Що б я не казав, щоб її заспокоїти, вона почувалася гірше. Я вже не знав, що робити, тому ліг на підлогу біля неї й почав плакати. Я вважав себе цілковитим нікчемою, бо нічим не міг зарадити дружині. І от їй стало ліпше саме від того, що я перестав намагатися чимось допомогти».

      У нашій культурі контролю й дії найпростіша присутність утратила велику частину своєї вартості. Дивлячись у вічі небезпеці або стражданню, ми чуємо, як внутрішній голос нас підганяє: «Не сиди склавши руки. Роби щось!» Хоча в деяких ситуаціях ми