Украдене щастя (збірник). Іван Франко

усіх боків стискають руки жваво.

      Лиш дами трохи кривляться, вахлюють

      Гарячі лиця. Чути десь: «Fi donc![125]

      Брутально! Нас вони компрометують!

      Які принципи! Що за грубий тон!»

      В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник —

      Се знак тиші. І з місця встав барон,

      Щоб говорить. Він скочив, наче коник,

      І випрямив свою дрібну фігурку

      (Його здрібніло й кликали «бароник»).

      Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,

      Він славився між панством лібералом

      (Недаром дід його носив ярмурку!).

      Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом

      І фирка, рже, біжить, копитом гряне;

      Тут патосом сипнув, там комуналом,

      Вертівсь, як вуж, коли на хвіст хто стане.

VII

      «То вже Монтеск’є[126] сказав, панство моє,

      Що кождий народ в таких правах жиє,

      Які заслужив собі мати.

      І се також певне, що висловив Міль[127],

      Що тільки висока, величная ціль

      Упавшого може підняти.

      Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;

      Ніхто нас не любить, не маєм на кім

      Опертися в хвилі негоди.

      Своєї держави не маєм давно,

      Лишилось нам предків надбання одно:

      Здобутії ними народи.

      Лишились безсмертнії унії ті,

      Непорвані зв’язки і шлюби святі,

      Заключені скрізь добровільне,

      Та сума симпатій покревних племен,

      Що нам запевняла від давніх-давен

      Пановання в них неподільне.

      Підношу се з натиском, панство моє:

      Се плуга, не шаблі пановання є,

      Культурности, а не розбою;

      Ми не для забору у край сей ішли,

      А в жертву себе ми йому принесли,

      Його захищали собою.

      Ми світло проґресу у варварства тьмі.

      Що гнувся народ сей у панськім ярмі —

      Потрібно було й натурально:

      Ми вищі ідеї плекали в той час,

      Він праці, порядку навчився від нас,

      Втягнувся, піднісся морально.

      Отеє, моє панство, є наш заповіт,

      Котрим живемо ми вже тисячу літ,

      Його нам забути не вільно!

      Що хлоп збунтувався, се сумно – та нам

      Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,

      Піддався нам знов добровільно.

      Що всіх непокірних ми витяли впень,

      Се добре, та є се півділа лишень, —

      А друге почнімо в сій хвили.

      Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,

      В нас бачили своїх природних панів,

      Щоб нас шанували й любили.

      Канчук, конфіската, відбирання прав,

      Гніт, здирство, усе те, що раяв пан граф, —

      Тепер се є анахронізми;

      Хосен з них непевний, а певний скандал.

      Що скаже Європа? Перед трибунал

      Історії станем які ж ми?

      Се, панство кохане, не фрази пусті:

      Усе для нас мусять лишиться святі

      Традиції нашого роду.

      Як згодяться буки, жандарми, раби

      І той наш величний девіз боротьби:

      «За

125

Тьфу! (Франц.) – Упоряд.

126

Монтеск’є Шарль-Луї (1689—1755) – французький правник і філософ, який розробляв принципи демократії.

127

Мілль Джон Стюарт (1806—1873) – англійський філософ та економіст, дослідник питань співвідношення свободи волі та суспільної влади.