Украдене щастя (збірник). Іван Франко

вітрила. Рушай невідомі світи відкривати!

      Світ дотикальних появ, отих грубих, важких елементів

      Звісний нам добре наскрізь, перемірений, зважений точно,

      Бридкість його і красу описали нам і змалювали

      Вже на стосотні лади. Надокучило! Годі! Давайте

      Свіже! Ведіть нас туди, де ніхто ще не втоптував шляху,

      Де непридавлені тілом лиш нагії душі буяють!

      Нуте, поезію слів і незайманих звуків давайте,

      Мовою душ говоріть до душі, піднімайте уяву

      На висоту, де горить віковічна ідей оріфлама!

      Із циклу «Майові елегії»

* * *

      Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,

      Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!

      Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу

      І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.

      Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,

      І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.

      Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,

      Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.

      Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш —

      Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.

      Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,

      Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.

      Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,

      Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!

      І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,

      В серці зів’ялім, черствім будиш нові почуття.

      Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;

      Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;

      Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;

      Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.

      Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!

      Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять!

      Серце тріпочеться ще, і у груді кров б’ється живіше,

      Та напосіли літа, давить життя тягота.

      Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю,

      Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б’ють.

      Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти,

      Але тверда їх рука в поводах цупко держить.

      Хвилька – і ляск батога, і жорстоке, понуре «ніколи»…

      Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!

* * *

      Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив,

      Чий то рисунок був – Бекліна[108] чи Мейсоньє[109].

      Мушля перлова – то віз, а метеликів чвірка – то супряг,

      Два аморети малі – то два погоничі їм.

      Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,

      Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.

      Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,

      Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.

      За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,

      Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.

      Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,

      Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.

      З острахом бідний орач позира на незорану ниву,

      На

108

Беклін Арнольд (1827—1901) – швайцарський художник-символіст.

109

Мейсоньє Ернест-Жан-Луї (1815—1891) – французький художник, автор історичних, батальних і жанрових картин. Працював у реалістичній манері. Тому символічний малюнок, про який ідеться у вірші, гіпотетично може належати радше А. Беклінові, творчій манері якого притаманна висока міра художньої умовності.