Украдене щастя (збірник). Іван Франко

очі Аґлая закрила платком,

      І сидить на хребті, й поганяє прутком.

      Так заїхали враз аж на площу садка,

      Де під тінню дерев край малого ставка

      Олександер сидів, його мати й весь двір, —

      Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

      А Аґлая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»

      Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»

      Аж у круг двораків його дівка пуста

      Завела, і зіскочила живо з хребта,

      І платок із очей поспішилася знять…

      Що там сміху було, то й пером не списать.

      Арістотель-мудрець Олександра навчав

      І такий у альбом йому вірш написав:

      «Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

      Небезпечне оружжя – жіноча краса.

      Ані мудрість, наука, ні старші літа

      Не дають проти неї міцного щита.

      Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

      Може буть проти неї надійний борець».

ПРИТЧА ПРО РАДІСТЬ І СМУТОК[90]

      Два сусіди жили поруч себе рядом:

      Сей весілля справляв, а другий похорон.

      В одній хаті ридання і плач над мерцем,

      В другій хаті музика і спів над вінцем.

      Тут на мари мертвого кладуть і голосять,

      Там до шлюбу рушають і дари виносять.

      Одним шляхом везуть і труну, й молодят,

      Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

      І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,

      І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.

      Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,

      Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,

      І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

ПРИТЧА ПРО СІЯННЯ СЛОВА БОЖОГО

      Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,

      Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

      Одно попадало на биті шляхи,

      І се небесні поклювали птахи;

      Друге упало на тверде каміння,

      І нікуди йому було пустить коріння;

      А третє в мокре місце всіменило,

      Там, не принявшися, воно зогнило.

      Найбільша ж часть на ґрунт плідний упала

      І труд багатим плодом увінчала.

      Сей образ – перша притча то Христова[91],

      Вона була пророцька щодо слова.

      Сам він був сівачем у своїм краю,

      Та, мов на камінь, у жидівську зграю

      Слова його неслися і щезали;

      Жиди в них правди скритої не взнали.

      А що по світовому роздорожжу

      Розсипалось тих слів, то птицю Божу,

      Усіку єресь тілько годувало,

      Та плоду ніякого не давало.

      А що по мокрім місці гниль пожерла —

      Се ті, в яких душа в живих умерла,

      Пихою вбита, лінощами й глумом, —

      Таких і пам’ять пропадає з шумом.

      Лиш ті, що тихі серцем і душею,

      Всіх годували працею своєю,

      Самі собі похвал не голосили,

      Та в своїм серці духа не гасили,

      Не боячись ненависти обуха,

      Христові спадкоємці в царстві духа.

      Із

90

Джерело твору – «Слово нѣкоего отца къ сыну» зі староруського «Ізмарагда».

91

Перша притча Христова – євангельська «Притча про сіяча» (Мт. 13. 4—9, 18—23; Мр. 4. 3—20; Лк. 8. 5—15) – безпосереднє джерело Франкового твору.