Украдене щастя (збірник). Іван Франко

куди ви літаєте,

      Думи-орли?

      В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?

      К земним зіркам же ви й стежки не знаєте

      Тут по земли.

      О моя ясна, блискуча зірничко,

      Де ти живеш?

      Чи за життя ще я вздрю твоє личко?

      Чи аж по смерти на гріб мій, горличко,

      Плакать прийдеш?

* * *

      Догорають поліна в печі,

      Попеліє червоная грань…

      У задумі сиджу я вночі

      І думок сную чорную ткань.

      І коли ж то той жар догорить,

      Що ятриться у серці мені?

      І чи скоро-то горе згасить

      В моїм мізку думки огняні?

      Ох, печуть і бушують вони!

      Гризе душу й морозить нуда!

      Кров кипить, і нутро все в огни —

      Вколо ж мур і неволя бліда.

      Я боротись за правду готов,

      Рад за волю пролить свою кров,

      Та з собою самим у війні

      Не простояти довго мені.

* * *

      Не покидай мене, пекучий болю,

      Не покидай, важкая думо-муко

      Над людським горем, людською журбою!

      Рви серце в мні, бліда журо-марюко,

      Не дай заснуть в постелі безучастя —

      Не покидай мене, гриже-гадюко!

      Не дай живому в домовину класться,

      Не дай подумать ані на хвилину

      Про власну радість і про власне щастя,

      Докіль круг мене міліони гинуть,

      Мов та трава схне літом під косою,

      І від колиски аж по домовину

      Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —

      Докіль життя тяжким нас давить валом,

      На пні ламає силою страшною,

      Докіль ще недосяглим ідеалом

      Для міліонів ситість, тепла хата, —

      Докіль на лицях сльози, ніби ралом,

      Борозди риють, доки зимна крата

      Тюремна руки путає робучі,

      Мруть з голоду бездомні сиротята,

      Пишаються під небом ті блискучі

      Гнізда розпусти, зопсуття й обмани

      І світ заражують, докіль могучі

      «Стовпи» отруту ллють в народні рани,

      Думки кують, для прихоті своєї

      Люд трупом стелють люті тамерлани[25]!

      Ох, загніздись на дні душі моєї,

      Важкая думо! Сильними кліщами

      Стискай те серце, скоро б від твоєї

      Схибнув я стежки! Ночами і днями

      Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!

      Працюй для них словами і руками

      Без бажань власних, без вдоволень власних!»

* * *

      Місяцю-князю!

      Нічкою темною

      Тихо пливеш ти

      Стежков таємною…

      Ніжно хлюпочеться

      Воздушне море,

      Так в нім і хочеться

      Змить з серця горе.

      Місяцю-князю,

      Ти, чарівниченьку!

      Смуток на твойому

      Ясному личеньку.

      Із небозвідної

      Стежки погідної

      Важко глядіть тобі

      В море бездонне,

      В людськости бідної

      Горе безсонне.

      Місяцю-князю!

      В пітьмі будущого,

      Знать, ти шукаєш

      Зілля

25

Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазіятський полководець-завойовник, відомий своєю жорстокістю; емір з 1370, засновник державної династії Тимуридів зі столицею в Самарканді; тут антономазія «тамерлани» – у значенні «тирани, визискувачі».