Украдене щастя (збірник). Іван Франко

українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного ґенія» – Івана Франка. Відзначення його багатогранної діяльности Нобелівською премією, на думку професора Застирця, мало б величезне політичне значення для національних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта[18].

      Проте за півроку Франка не стало. Похований він був на Личаківському цвинтарі, у чужому гробівці й позиченій сорочці.

      Франко так і не став Нобелівським лавреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей – до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкішою од світового визнання, забравши з собою Франка – напередодні визвольних змагань 1917—1921 років.

      Та чи змаліла від того ця постать? Чи трагічний етос Франкової всежиттєвої самоофіри рідному народові був зведений ad absurdo? Чи ідеали правди, людської гідности і свободи, за які він боровся, знецінилися, здевальвувалися? Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а ґравітаційною силою духа, спроможного променювати крізь час і простір – у безвість віків. Духа, напнутого, мов тятива, – поміж землею і небом.

      Немов стріла у вічність – Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – і Єгошуї крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить».

      Читаймо. Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.

Богдан ТИХОЛОЗ

      Поезія

      Із книги «Із літ моєї молодости

      Збірка поезій Івана Франка з п’ятиліття 1874—1878» (Львів, 1914)

НАРОДНА ПІСНЯ(Сонет)

      Глянь на криницю, що із стіп могили

      В степу слезою чистою журчить;

      В їй оці личко місяця блищить

      І сонця промінь грає в чистій хвилі.

      З грудей землі б’ють водянії жили.

      Струї живої рух не кінчиться й не спить,

      Вода ж погожа тисячі живить

      Весни дітей, що вкруг її обсіли.

      Криниця та з чудовими струями —

      То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,

      Співа до серця серцем і словами.

      Як початок тих струй усім закритий,

      Так з темних джерел ті слова повстали,

      Щоб чистим жаром серце запалити.

ХРЕСТ

      Вірш написаний як привіт митрополитові Йосифу Сембратовичу[19]

      в день його іменин д. 26 грудня 1875 іменем питомців руської духовної семінарії у Львові.

      Хреста нас знаменем хрестили,

      Ростем під знаменем хреста;

      З хреста пливуть всі наші сили

      І віра наша пресвята.

      І під знаком хреста пречудним

      Боролись наші предки все,

      І поступали шляхом трудним,

      Як Той, що тихо хрест несе.

      І

18

Див.: Сулима М. Україна і Нобелівська премія з літератури // Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літ.-крит. статті й дослідження. – Київ: Фенікс, 2006. – С. 406—408.

19

Сембратович Йосиф (1821—1900) – діяч Української греко-католицької церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.