Матусин оберіг. Светлана Талан

я відчуваю так, як і колись. Моя душа далеко від тебе, десь там, угорі, але це не заважає мені любити свою донечку й бачити, як вона живе. Твоя душа також продовжує мене любити, а пам’ять береже найкращі спогади про життя, коли ми були разом. Тож, Олесю, не засмучуй мене й не плач. А коли буде погано на душі, то зведи вгору оченятка, подивись на небо і згадай мої слова: мені спокійно, коли ти не плачеш й усміхаєшся. Домовились?»

      – Так! – кивнула головою Олеся й поспіхом витерла долонькою очі.

      Далі в листі Олеся прочитала про те, що вона має дбати про тата й інколи готувати йому страви, яких навчилася. Мама питала, чи пам’ятає Олеся, як приготувати омлет чи посмажити на пательні картоплю. Звичайно, Олеся не забула й одразу подумала, що й справді потрібно попіклуватися про тата й чимось його порадувати.

      – Сьогодні ж на сніданок зроблю для тата омлет! – промовила вона вголос.

      Мама ніби й справді бачила, що відбувається з Олесею.

      «Невже моя дівчинка почала гірше навчатися? – питала вона. – Ми ж домовлялися, що ти будеш старанно виконувати домашні завдання, слухати вчительку на уроках, щоб потім стати тим, ким тобі захочеться. Лесечко, постарайся, будь ласка, справдити мої сподівання, – просила мама. – Я знаю, що ти в мене не лише красуня, а ще й розумниця!»

      – Я буду гарно вчитися! – пообіцяла дівчинка.

      Вона читала далі, аж до закінчення:

      «Щороку на свій день народження ти будеш відкривати наступний мій лист до тебе, але впродовж року ти можеш перечитувати цей лист, коли захочеш. Пам’ятай, що я люблю тебе, моє сонечко! А зараз тобі від мене поцілуночок!»

      На останньому аркуші листа – відбиток губ матері. Олеся вперше за останні дні усміхнулась, уявивши, як мама нафарбованими помадою губами торкається папірця. Дівчинка торкнулася губами відбитка:

      – Дякую, матусю! Я люблю тебе!

      Тихон Павлович почув, що донька прокинулася раніше за нього, і розхвилювався. Він швидко підвівся з ліжка, одягнувся й хотів зайти до Олесиної кімнати, але дівчинка вже була у ванній. Чоловік чув, як вона чистила зуби, умивалася, закрила кран з водою та швидко пішла на кухню.

      – Доброго ранку, Олесю, – сказав батько, здивовано спостерігаючи за тим, як Олеся дістала яйця з холодильника й узялася готувати омлет. – Може, доню, я сам?

      – Ні, я сама! – сказала вона, подивившись на батька. У неї був зовсім інший вираз обличчя: здавалося, повернулися давно забуті усмішка, рум’янець на щічках та жвавий погляд виразних очей. Олеся вправно поставила пательню на плиту і згадала про фартушок. Він висів уже не перший день на кухні, на тому місці, де його залишила колись мама. Дівчинка зняла його, і на мить смуток промайнув на її щойно повеселілому личку. Вона зітхнула й зав’язала фартух.

      «Доню, ти маєш допомагати татові по господарству, бо тепер лишилася єдиною його помічницею, – дівчинка дослівно згадала слова матері. – Не змушуй тата нагадувати тобі щоранку про те, що маєш чистити зуби, умиватися, застилати своє ліжко, прибирати