Війни Міллігана. Деніел Кіз

попросив води і запитав, чи нікому не зашкодив. Під час цього інциденту ніхто не постраждав.

Підпис: Джордж Р. Неш, ПАС-ІІІ

      Усі знали, що відділ інтенсивної терапії – це діра. А дев’яте відділення інтенсивної терапії – відділення з найсуворішим наглядом у всій клініці – це діра в дірі. Біллі Міллігана зв’язали та закрили в ізоляторі в найглухішому закутку дев’ятого відділення. У Лімі не існувало більш закритого та недоступного місця, ніж цей ізолятор.

      Тут він не зможе нікого турбувати і його будуть повністю контролювати. Ніхто його більше не побачить і не почує. Жодної надії на порятунок.

      Розділ 9

      Кімната смерті

      (1)

      Над інформаційним стендом дев’ятого відділення висів плакат:

НЕ ДОТРИМУЄШСЯ ПРАВИЛ – ГОТУЙ ЗАД ДЛЯ ЧОБОТА!

      Коли наглядачі командували «Дим!», пацієнтам дозволялося вийти з палати й піти у загальну залу, більш відому як «залу курців», де можна було нерухомо сидіти на стільці, тримаючи обидві ноги на підлозі. Якщо пацієнт хотів піти в туалет, почитати книжку чи щось запитати, він мав підняти руку і дочекатися, поки на нього звернуть увагу. Щоб повернутися назад у свою кімнату, теж треба було спитати дозволу.

      Група контролю пацієнтів – їх ще називали загоном бугаїв – мала абсолютну владу над «небезпечними психами» та обходилася з ними, як із вибухівкою.

      (2)

      Коли Мілліган розплющив очі в ізоляторі дев’ятого відділення, то навіть не знав, хто він такий. Виявилося, що його прив’язали до ліжка, обкололи «Торазином» та лишили на холоді з відчиненим вікном.

      Ніхто всередині не знав, за що.

      Почався сплутаний час.

      Нарешті двері ізолятора відчинилися, і шона осліпило яскравим світлом. Він був голодний, хотів пити, страшенно ослаб, і ніхто не сказав йому, що відбувається. Якісь тьмяні силуети без облич увійшли всередину, і він знов відчув укол. Було боляче. Роти силуетів відкривалися та щось говорили, але звуків він не чув.

      Двері лишилися відчиненими, але шон не міг поворухнутися. Двері до нього теж не квапилися. Ну і висіть там на своїх петлях… йому все одно. Він просто сидітиме тут вічно. Без жодного слова.

      Як він опинився в іншій кімнаті, не такій темній, як попередня? Значить… Тут. Чи немає… На його плечах була ковдра. Навколо у цій сірій кімнаті ходили люди. Він не дивився ні на кого – знав, що не можна. Звуків немає – він глухий. Ну то й що? Яка різниця? Усім начхати. Його стілець був великий і жовтий – він хотів встати, але чоловік з ключами штовхнув його назад.

      Годинник. Книжки. Сирени. Вихід. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думає? Просто слухай. Годинник каже, час іти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маєш часу. Від часу тікаєш, коли треба втекти від теперішнього. Час переносить у інше місце.

      «Що відбувається? Хто це думає?»

      «Не має значення, – відповіла думка».

      «Я хочу знати, хто ти».

      «Ну, тоді припустімо, що я друг родини».

      «Я ненавиджу тебе».

      «Я