Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

вона кивнула головою і подала мені невеликий пакуночок.

      – Це прислав вам пан майор.

      Я просто з передпокою подалася до ванної кімнати і сховала пакунок за ванну.

      – Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.

      Я мало не плакала. Ну що було йому відповісти?

      – Кожен має свої прикрощі… – прошепотіла я.

      Більше він нічого не спитав. Він-бо такий делікатний.

      Четвер

      Мала такий напад мігрені, що не допомогли жодні порошки. Сьогодні під очима в мене темні кола, і я виглядаю на старшу від своїх літ. Вирішила цілий день провести вдома, у халаті. На п’яту запросила кількох знайомих і Тото. Сиділи до сьомої. Вони видалися мені нудними, а розмови їхні були такі банальні та буденні, що, коли вони пішли, я відчула справжню полегкість.

      Яцек повернувся до вечері. Був наче трохи веселіший і дав мені зрозуміти, що його особисті справи можуть повернути на краще. Увесь вечір він був напрочуд милий зі мною. Він таки справді єдиний чоловік, якого я можу кохати. Я навіть сказала йому про це. Це його зворушило не менше, аніж тоді, коли я згодилася вийти за нього заміж.

      П’ятниця

      Яцек поїхав до Бєловежі. Наша прощальна ніч була чудова, і, наче на довершення цієї ночі, день, що прийшов їй на зміну, теж прекрасний. Зранку випав свіжий сніг. Усе навколо побіліло. А над білим світом – блакитне склепіння неба без найменшої хмаринки. Сонце світить так ясно, що аж очі засліплює.

      Я прокинулася радісна, з якимось певним передчуттям, що на мене чекає щось напрочуд приємне.

      Я не помилилася: ледве я встигла поснідати (усе було таке смачне!), як подзвонив дядько Альбін. Я аж скрикнула з подиву, почувши новину: розшукне бюро в Брюсселі натрапило на слід міс Елізабет Норман. Вони там просто генії. Спромоглися виявити, що три роки тому вона мешкала в Біарріці у віллі «Флора» з містером Фолкстоном і сама підписувалась як місіс Фолкстон. Вони провели там цілий сезон і вважалися закоханим подружжям. Докази та свідків знайти буде не важко.

      Це вже було принаймні щось певне. Он вона, виявляється, яка, ця пані! Спочатку тікає від чоловіка, а потім шаліє з якимось чужим добродієм, удаючи його дружину.

      Ми з дядьком умовились зустрітися в кондитерській, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настрої. Звістку з Брюсселя він одержав перед самим вечором і вже встиг її перевірити. Він запросив ту видру на вечерю і під час вечері спрямовував розмову на Біарріц. Оскільки він бував там не раз і добре знав усе Біскайське узбережжя, йому вдалося між іншим натякнути, що колись він пережив там цікаву пригоду. З одною чарівною іспанкою, що мешкала на віллі «Флора».

      – Я розповідав їй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливі спогадів, що вона спіймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявіть собі, що і я колись наймала цю віллу. Вона стоїть у прегарному місці».

      Цього вже дядькові було цілком досить. Ми вирішили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього сліду й постаралися розвідати все, що можна, про отого містера