Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

дуже небезпечний шпигун. Мене анітрохи не обходять ваші інтимні стосунки. Але ви зобов’язані прямо відповідати на запитання, які я вам ставитиму. Отже, відколи ви його знаєте?

      – Боже мій!.. Я познайомилася з ним десь на початку минулого місяця.

      – Де?

      Не могла ж я розповідати йому оту історію з Гальшкою! Отож сказала:

      – Тепер уже й не пригадаю… Здається, в якомусь ресторані чи кав’ярні. Я тоді познайомилася з кількома людьми, а серед них і з паном Тоннором.

      – Хто вас з ним познайомив?

      З якою втіхою я б увіпхнула в усе це Гальшку! Нехай би й вона скуштувала того меду, що я. Адже все воно скоїлося з її вини. Хто міг би подумати, що Роберт – шпигун? Страшні люди. Як вони вміють маскуватися!

      – Ніяк не можу пригадати, – запевнила я майора. – Певно, то була якась випадкова людина.

      – А вашого чоловіка Тоннор знав?

      – Що ви, боронь Боже!

      – Як часто ви з ним бачилися?

      – Та майже зовсім… Хіба я знаю? Може, разів зо два в житті…

      Майор придивлявся до мене з видимою недовірою.

      – Даруйте, пані, але ви повинні казати щиру правду. Якщо виявиться, що ви справді не знали про те, ким є Тоннор, про ваші свідчення ніхто не довідається. Як часто ви бували у нього?

      – Нну… кілька разів…

      – А він у вас також бував?

      – Ні-ні, боронь Боже!

      – Чи розмовляв з вами пан Тоннор про службові справи вашого чоловіка? Чи знав він узагалі, яке становище посідає пан Реновицький у міністерстві?

      – Він зовсім цим не цікавився.

      – Ви напевне це пам’ятаєте?

      – Абсолютно, – потвердила я. – Ми ніколи не розмовляли про політику чи про такі речі, що могли б бути важливими для шпигунів. Мене вони також не цікавлять. І звісно, я й гадки не мала, що він шпигун. Він справляв враження дуже пристойної та порядної людини. Мені й тепер важко повірити, що він був шпигуном. Я знала, що він має експортну чи імпортну контору, яка міститься на Електоральній.

      Майор кивнув головою.

      – Цю контору було створено, щоб замаскувати його справжню роль. Коли ви бачили Тоннора востаннє?

      – Здається, вчора.

      – О котрій годині?

      – Увечері, між п’ятою і сьомою.

      Майор натиснув кнопку дзвінка, і на порозі, на мій превеликий подив, з’явився отой бридкий тип, якого я бачила у молочній на Жолібожі. Він не сказав ані слова, тільки подивився на мене й кивнув головою.

      Майор жестом звелів йому вийти і поглянув на мене вже трохи лагідніше.

      – Я бачу, ви кажете мені правду. Тож тримайтесь цієї лінії і надалі. Запевняю вас, ми знаємо дуже багато. І якщо ви скажете нам неправду, ми легко це викриємо.

      Я була така наполохана, що мені й на думку не спадало вдаватися до якихось викрутів. На саму гадку про те, що вони можуть розповісти про все Яцекові, мене аж дрож проймав. Вони дуже небезпечні люди.

      Майор почав мене випитувати, про що я розмовляла з Тоннором останнього разу. Найбільше його цікавило, чи не згадував той про свій намір виїхати, чи не називав якогось міста чи країни,