Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

ними цікавитися, бо рано чи пізно вони дістануться нам у спадщину по дядькові Довгірду.

      До маєтку їхали довгою алеєю, а потім густим парком. Сам палац не справляв приємного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залізничний вокзал у Пруссії.

      Нагору вели досить широкі сходи. Біля входу в покої нас зустрів дядько Довгірд, убраний вельми оригінально: на голові хутряна шапка, на плечі накинута бекеша, підбита білим смушком, а на ногах – картаті німецькі пантофлі на хутрі. Як змінився цей чоловік! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з різкими, енергійними рисами. Потилиця і щоки його трохи одвисли, на носі були грубі окуляри. Давно не стрижені вуса стирчали, мов сива щітка.

      Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Які кумедні ці чоловіки, що весь світ поділяють на ранги! Навіть для Тото, що ні від кого не залежить, дядько Довгірд являв собою важну персону, і його присутність так захопила Тото, що він нібито зовсім забув про мене.

      Коли ми перейшли до кабінету, дядько втупився в мене своїми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:

      – Ну, то що там, любцю? Як ся має мій небіж? Коли не помиляюся, він щось накоїв?

      – Що ви, зовсім ні, – заперечила я. – Яцек гідний племінник свого дядечка. То чи міг би він вчинити якусь кривду чи нетактовність?

      Дядько галантно вклонився і з усміхом мовив:

      – Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний підозрівати найгірше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як візит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоїлося щось надзвичайне.

      – Та ні, нічого особливого, – відказала я. – Ви ж знаєте, дядечку, яка я ревнива.

      – Ніколи не повірю, щоб Яцек давав тобі приводи до ревнощів! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.

      – Ні-ні, дядечку. Але я ревную його навіть до минулого.

      – Це повинно йому лестити.

      – Отже, дядечку, мене цікавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуєте собі жінки на ім’я Елізабет Норман?

      – Елізабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стільки прізвищ на світі… Елізабет Норман… Якого віку ця дама?…

      – Нині їй десь під тридцять.

      – А яка вона з себе?

      Я, як могла докладніше, описала її, зважаючи, певна річ, на те, що тоді вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.

      – Дуже шкода, але не пригадую такої.

      – І все ж, дядечку, ви напевне її знали. Свого часу Яцек дуже цікавився нею…

      Він звів брови.

      – Ой… Здається, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсім молоденька й напрочуд чарівна… Так, так. Яцек привів її на прийом у посольство… Ну звісно ж. Її звали Бетті, Бетті Норман. Шатенка з зеленими очима. Її батько, дуже пристойний літній добродій, був власником якогось пароплавства чи чогось подібного. Їх приймали в найкращих домах.