Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

але я не поступалася. Нарешті я сказала йому, що хочу танцювати. Він на якусь мить завагався, але я, боячись, щоб він не вигадав якоїсь відмовки, встала й простягла до нього руки.

      Я бачила, що він роздратований, бо усміхався неприродно. Отож, коли ми опинилися серед танцюючих пар, я півголосом озвалася до нього:

      – Не розумію, що це з тобою діється?

      – Зі мною? – перепитав він, аби вигадати час.

      – Раніше ти так любив танцювати.

      – Чому раніше? – вдав він обуреного. – Я завжди люблю танцювати з тобою.

      – Чого ж тоді в тебе таке обличчя, ніби тебе ведуть на ешафот?

      – Що ти вигадуєш?! – нещиро засміявся він.

      – Ти тримаєш мене так силувано і маєш такий вигляд, наче запросив мене просто із ввічливості.

      Яцек скривився.

      – Ти маєш до мене якісь дивні претензії. Я трохи стомився. Ото й тільки.

      Ми саме поминали столик тої жінки. Я пестливо погладила Яцека по руці. Правда, вона того не завважила, але Яцек почервонів, і я побачила, як йому стиснулися щелепи. Мабуть, він дуже боїться цієї жінки.

      Я підступно мовила:

      – Ти поводишся так, ніби хочеш показати, що тобі неприємні мої пестощі.

      Яцек злегка нахмурив брови і, силкуючись прибрати люб’язного виразу, відказав:

      – Ти ж сама знаєш, що це неправда.

      – Можливо, – не вгавала я. – Але ти хочеш, щоб усі тут думали, ніби це правда.

      – Запевняю тебе, Ганечко, що все це тобі просто ввижається.

      – А я тебе запевняю, що ніколи більше з тобою не танцюватиму.

      – Я таки справді тебе не розумію. Ти закидаєш мені те, чого взагалі немає. Адже не так уже й важко зрозуміти, що людині часом, може, не хочеться танцювати.

      – Чому ж, я це розумію. Але навіщо ж ти тоді запросив мене до танцю?

      Яцек прикусив губу.

      – Пробач, але ж ти сама захотіла.

      – Ну то й що?… Ти міг сказати, що тобі не хочеться, що я вже до смерті тобі обридла, що… Хіба я знаю… Що ти соромишся зі мною танцювати, що…

      Він спинив мене, міцно стиснувши мені руку. Був дуже злий. Не знаю чому, але мене охопило таке роздратування, що я не могла стримати дошкульних слів:

      – Коли хочеш, щоб я закричала з болю, стисни мені руку трохи дужче.

      – Слухай, Ганечко, – озвався він здушеним голосом, – чим я перед тобою завинив?… Признаюся, я не хотів танцювати і, якби ти не встала, я попрохав би тебе обрати іншого партнера. Та коли вже ти встала, мені не лишалося нічого іншого, як теж устати.

      – Так, – погодилась я, – можливо. Але чи не вважаєш ти, що, танцюючи з дружиною, годилося б принаймні вдавати, що це для тебе не мука?

      Оркестр закінчив грати, і ми повернулися до столика, відчужені й збуджені суперечкою. Через Яцекове боягузтво (а може, й через моє роздратування) зірвався весь мій план. Мені хотілося показати тій видрі, як закоханий у мене Яцек. А вийшло зовсім навпаки. Навіть за нашим столиком усі помітили, що ми сварилися, і хтось навіть кинув з цього приводу кілька нерозумних дотепів.

      Під