Черлене вино. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Черлене вино
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 1976
isbn 978-966-03-8133-9



Скачать книгу

бараницею, вона прокинулась і дивилась на батька синіми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.

      – Дочку свою за сина Давидовича віддаєте? – перепитав.

      В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Каліграф знітився і чемно вклонився Орисі:

      – Щасти тобі, дівчино…

      Вона промовчала, тільки перевела холодний погляд на нього, і згадався Осташкові скоморох Арсен і його слова: «А ми де пиво п’ємо…»

      «Невістка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, і далі питимеш у багачів пиво, не знаючи того, що воно відібране від тебе і подане тобі як милостиня. Ти і в Давидовича питимеш, коли покличе, і не пектиме тобі ялмужна, хоч, може, десь і сплесне на твоїх гуслях плач. Плач дитини, яка не знає, що її болить. Болить-бо тільки усвідомлений біль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на іншу – не гідний її любові скоморох, який грає на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпільманів14 з псалтеріонами в руках, які йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено військо Сиґізмунда! Де наш Жижка?»

      Осташко позирав на боярина: чорні вуса і борода окреслили міцні м’ясисті губи, з-під кущистих брів дивилися у простір темні очі – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертість і сила зібралися у погляді й на стужавілому обличчі. І згадався Осташкові Свидриґайло, якого бачив учора, – була подібність в обличчях цих двох мужів. Свидриґайло – наш Жижка? О, ні… Він – ображений Яґайлом і Вітовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якої ще не дотягнувся, а не українна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидриґайла, але усвідомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаєшся і береш собі в перші дорадники Давидовича – здиру, який неправими судами нагарбав маєтків по всій Червоній Русі.

      – Про що думаєте, боярине?– спитав Осташко.

      – Рать буде, – відказав тихо староста. – Буде остання рать.

      – Ви ж до весілля готуєтеся, пане Івашку, а не до раті.

      – В’їдливий ти, Каліграфе. А мені потрібна підтримка Давидовича. Ти цього не розумієш…

      – А люд піде за нього воювати?

      – Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш і далі свій літопис?

      – Писатиму.

      – Навіщо? Кому який хосен з того писання?

      Осташко довго мовчав, а потім заговорив:

      – Ішов убогий пілігрим на прощу крізь гірські нетрі, посковзнувся і впав у яскиню, звідки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пілігрима, холодний сон склеплював його повіки. І тоді, коли вже й рушитись не міг, він побачив соболя, який проскочив неподалік нього у вузьку ущелину і зник. «Є вихід! – вигукнув пілігрим. – За три кроки від мене!» І замерз на лютому морозі, і слова його замерзли теж. Надійшов тою дорогою другий пілігрим, і настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодної надії вийти звідси. Зм’як сніг, пожуркотіли струмки, і розмерзлися слова загиблого. Почув їх другий пілігрим, знайшов за три



<p>14</p>

Вуличні співаки.