Українська містична проза. Сборник

картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.

      Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.

      – Чим можу служити?

      – Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?

      – Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

      – Все одно… Скажіть, скільки вам дати?

      – Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…

      – Ну ви собі зробите другий, не все одно?..

      – Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.

      Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…

      – Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

      Художник усміхнувся.

      – Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

      – Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.

      Очі маляра загорілися.

      – Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.

      Вони роз’їхались.

      Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…

      – Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.

      Лоріо посміхнувся.

      – Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…

      Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…

* * *

      – Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

      – А чорт його знає.

      – Може, занедужав?

      – Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

      – Хто там? – почулося зсередини.

      – Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

      Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.

      Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на