Українська містична проза. Сборник

цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.

      Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.

      Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.

      Як звичайно, вона порається сама в хаті – й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.

      В лісі – джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще ніхто не йшов.

      Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.

      Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.

      Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся – довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком. Вранці я проснувся, і мені стало легше. Мати винесла мене на призьбу.

      Над головою – блакитне небо, а над обрієм товпляться білі й рожеві хмари.

      – Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви везуть богиню в ясному ридвані, – вказує мати на хмари.

      По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співанка стелеться далеко, як подільський лан.

      Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще ясніше, а ще миліше, куди матінка ходить…

      Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують тебе поети.

      Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі. Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої дружини й проганяв рясні сльози.

      – Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у безсонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться мені у сні – тиха, лагідна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобі товариства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон зламав мене…»

      Увійшла служниця і сказала, що «пані» кличуть.

      Старий скривився й вийшов.

      Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, то на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.

      Я почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато служив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:

      – Я б вам щось сказала, але боюся…

      – Кажи, я не видам тебе.

      Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюку; обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над роботою. Я почув ось що:

      – Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що ви приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, бо він – за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть підкупити якихось людий, зв’язати вас і відвезти десь,