Українська містична проза. Сборник

пільні коники, і в ровах покумкували жаби. – А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.

      Цей глянув в напрямі батога. Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м’яко-темного лісу. З-за лісу виринав місяць уповні. У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.

      – Буде погода, – сказав візник і скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

      Брама до двора була відчинена. Об’їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам’яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері. Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.

      Цей спитав:

      – Пан управитель дома?

      – Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.

      – А переночуєте мене?

      – Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.

      – Ну, то й гаразд.

      Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам’я і поміг йому вилізти з високого ф’якерського повозу.

      – Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.

      – Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.

      Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:

      – Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

      Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.

      За хвилину вернув з валізою.

      – Спасибі вам, – не знаю, як на ім’я…

      – Ксаверій.

      – Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.

      – Що пан позволять на вечерю? З дробу10 може бути що завгодно.

      – Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип’ю радо.

      – Слухаю пана… – і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з п’ятипалковими коронами.

      В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.

      Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.

      Потім оглянув образи і підійшов до дверей.

      Вели до малої ошкленої веранди з пов’ялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір. Паркети скрипіли, двері співали, годинники розказували якісь незрозумілі казки. Крізь відчинені двері до сусіднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродій, з підголеним чубом, здвигав раменами і ніби питався: «А він тут чого?»

      Чого?.. Цей маєток мають парцелювати. Хоче купити собі декілька моргів і двір, щоб мав де з родиною

10

Дріб – пташине м’ясо. – 44 —