Українська містична проза. Сборник

що давить мої змучені груди…

      От вже і хата! Але чого тут так темно? Хіба ж ніхто не дожидає мене?

      Чому мені так лячно?.. Чому я так боюся переступити поріг?.. Як ми так скоро доїхали!.. Коли б була ще хоч хвилина непевности – хоч одробина надїї…

      Він так сильно стукає у те вікно!.. Тихше!.. тихше! Змилосердися!.. Нарешті!

      – Се ти, Оленко? Чому у вас так пусто, темно?

      – Пан звечера вийшли, а я сама.

      Кров перестає в мені кружити. Деревіючі уста ледве повторяють:

      – Сама?..

      – Сама!..

      Усе нагло закружляло довкруги, наче в пекельнім хороводі, й усунулося в бездонну пропасть. Коли я знову отямилася – довкруги було пусто, наче все вимерло; все віддалилося, запало, а я зосталася сама! Сама!..

* * *

      Її нема! Як ви розумієте се? Стільки всюди людей старих, немічних, стільки дітей блідих, нужденних, а стільки здорових, веселих! Все живе, ходить, плаче або сміється – а її нема!..

      В її кімнаті ще її рукою поскладані книжечки, в шафі її суконки, в кутику під столичком черевички, он рукавички ще з відтиском її дрібної ручки, а он зачата студійка, наче всміхається своїм полудневим краєвидом – на палітрі свіжо понакладані фарби… все жде її – а її нема!..

      Якась нудьга жене мене з місця на місце і не дає хвилини спочити.

      Я шукаю її!..

      Нема? Чи се можливе? Так недавно ще тут була: здається зараз почую її легенькі кроки й лагідні слова: «що, мамонько?»

      Чи ж се був справді шелест її суконки?

      Я кличу, біжу в її кімнатку, де стільки літ гомонів її голосок, стільки літ бавилася, училася й читала…

      Тиша і пустка. Якийсь холодний, неперехідний мур відділив мене тут від неї! А моя душа б’ється о сю перепону вперто і безупинно, і мені здається вже, що ціла я – се лише клубок зболілих нервів, яким злостива рука кидає все в той бік, де би тяжче можна зранити його!..

* * *

      Я бачила її у сні – і душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила її маленькою, як колись, коли вона, повна здоров’я й життя, мов ластівочка, вилася коло мене в кождій годині життя.

      Було так тепло й сонячно. Я в городі садила квітки, а вона боса в рожевій суконочці, забабравши пальчики землею, заходилася, як весною не раз бувало, коло свого огородця. Часто покидала роботу і своїм звичаєм закидала свої рученьки мені на шию і тішилася, що я така маленька, як і вона, її устоньки, наче листочки ніжної рожі, дотикались легенько моєї шиї, вуха, лиця. Я наче боронилася, й тоді вона з несподіваною силою, в’язнила мене у своїх обіймах.

      – Не пущу! Мамуся моя, більше нічия!

      Я усіла серед стежки й притисла пестійку до грудей.

      – А ти, Марусенько, – питаю, – скажи, чия ти?

      Дитина подумала хвилинку:

      – Я мамусина, мамусина, більше нічия!

      Моя голубко! чом сполошена ранком ти відлетіла так нагло! Я ж твоя, більш нічия – а ти покинула мене, не заждавши навіть, щоби посліднім поглядом попрощати свою матір. Якби я була при тобі в тій страшній годині, то ми б відійшли були разом – а тепер – я