Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

заворушилися і незабаром під’їхав на коні офіцер, одягнений у жовтий шкіряний капелюх. Він, наблизившись до самої води, прикрив очі рукою і став приглядатися крізь відблиски.

      За кільканадцять кроків від берега пан Кміциц зняв шапку для привітання, офіцер схилився їм із відповідною чемністю.

      – Лист від пана Чарнецькогo до найяснішого шведського цісаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.

      Тим часом човен вдарився об берег.

      Варта стояла на березі зі зброєю напоготові. Пан Заглобa заспокоївся повністю, на обличчі зобразив саму серйозність, гідну делегата, і промовив латиною:

      – Минулої ночі певного кавалера схопили на цьому березі, я приїхав зробити пропозицію щодо нього.

      – Я не розмовляю латиною, – відповів офіцер.

      – Невіглас! – буркнув пан Заглобa.

      Офіцер звернувся до пана Анджея.

      – Король зараз на іншому кінці табору, – повідомив він. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поїду сповістити.

      І він завернув коня.

      Прибульці стали роззиратися. Табір був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном і Віслою. В одному з кутів трикутника лежав Пнів, біля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадів – з другого. Певна річ, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанці, окопи, земляні вали, закріплені в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрі околиці, в Ґожицях, була королівська ставка, там також стояли головні сили армії.

      – Якщо голод їх звідси не викурить, то не дамо їм ради, – оцінив пан Кміциц. – Вся лінія укріплена фортифікаційними спорудами. Є й де коні пасти.

      – Але риби для стількох ротів не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранці пісної їжі не люблять. Ще недавно мали цілу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собі на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.

      – Відчайдушні люди насипали ці шанці, – зронив пан Володийовський, оцінюючи оком знавця роботу. – Жовнірів у нас більше, але навчених офіцерів менше, й у воєнному мистецтві ми залишилися позаду них.

      – А то чому? – здивувався пан Заглобa.

      – Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.

      – Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?

      – Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.

      – Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.

      – Щоб ви його тільки ще змогли виставити,