Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

за ними свої коні, та розпочалася гонитва. Ті й ті висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помітили їх із переднього дитинця, на якому кипіла основна битва, і тоді почулися голоси:

      – Король! Король! Рятуйте короля!

      Але рейтарів на передньому дитинці вже встиг притиснути пан Шандаровський, тому вони навіть про власний порятунок думати вже не могли, тому помчав король із невеликою ватагою з дванадцятьох рейтарів, а за ними погналися близько тридцяти товаришів на чолі з Рохом Ковальським.

      Пахолок, котрий йому мав короля показати, десь зник у головній битві, але Рох і сам уже впізнав Карлa-Ґуставa за букетом червоних стрічок. Він вирішив, що це його мить прийшла, схилився в кульбаці, стиснув коня острогами і помчав вихором уперед.

      Втікачі витискали з коней останні сили і розтягнулися по широкій дорозі. Швидші та легші польські коні стали їх, однак, незабаром наздоганяти. Першого рейтара дістав Рох дуже хутко, він зіп’явся в стременах для кращого розмаху і рубонув страшно. Руку разом із плечем одним жахливим замахом відрубав і несамовито помчав, поглядом зосередившись на королю.

      Коли другий рейтар зачорнів йому перед очима, то звалив і його, третьому розрубав шолом і голову на дві половинки і линув далі, короля лише на оці маючи. Раптом коні стали рейтарам спотикатися і падати. Хмара польських вершників нагнала їх і порубала вмить.

      Пан Рох пропускав уже людей і коней, аби часу не гаяти, дистанція між ним і Карлом-Ґуставом катастрофічно зменшувалася. Лише двоє вершників розділяло їх на відстані кількадесятьох кроків.

      Аж раптом стріла, випущена з лука когось із товариства, заспівала біля вуха пана Роха і встромилася в хрест рейтара, котрий мчав перед ним, той захитався праворуч, ліворуч і нарешті завалився назад, заревів нелюдським голосом і випав із сідла.

      Між Рохом і королем залишився вже тільки один.

      Але той один, прагнучи, либонь, врятувати короля, замість утікати, розвернув свого коня. Пан Рох дістав його і навіть гарматне ядро не знесе так людину з кульбаки, як він звалив суперника на землю, після чого, видавши жахливий клич, кинувся, наче озвірілий ординець, уперед.

      Король уже майже був досяжний і загинув би неодмінно, але за Рохом підлітали інші і постріли засвистіли, кожен із яких міг би поранити коня. Тому король стиснув його ще міцніше п’ятами, голову схилив на гриву і рвав перед собою простір, як ластівка, яку переслідує шуліка.

      Але й пан Рох став свого коня не лише острогами буцати, але й плазом шаблі прикладати. І так мчали вони один за одним. Дерева, каміння, лози миготіли перед їхніми очима, вітер свистів у вухах. Капелюх король загубив й у відчаї кинув бесаги, сподіваючись, що невблаганний вершник полакомиться на скарби і погоню занехає. Але пан Ковальський на капшук навіть не глянув і бив щораз сильніше коня, який аж стогнав від напруги. Пан Рох, либонь, забув про все на світі, бо на бігу став верещати голосом, в якому, крім погроз, чулося й благання:

      – Стій! На Боже милосердя!

      Раптом королівський кінь спіткнувся так