Плисти проти течії. Том 2. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

нас існує дзеркало, що здатне змінювати своє положення. І в ньому віддзеркалюється те, на що воно спрямоване. Якщо воно недбало закріплене і падає, то в цьому дзеркалі душі буде відображатися лише нижня частина світу зі всіма її тінями, небезпеками і нещастями. Якщо приклавши незначних зусиль, ми спроможемося хоч трішечки підняти його, поле зору значно розшириться і включить світлі обрії і багато цікавих речей та істот, що заслуговують на увагу. Так душа збільшує свої можливості сприймати, а значить і розуміти, вирішувати і діяти.

      Якщо зусиллям волі ми ще більше піднімемо дзеркало, то все вороже і негативне стане ледь помітним, і світло неба принесе красу та радість в наше серце. Ми природно відкриємося навстріч успіху, радості й мудрості, що покаже нам справжні дива й приховану суть видимих речей. Ми будемо відчувати руку Бога в кожному його творінні і його великий задум, що керує всіма ідеями і всіма речами.

      І так, по-справжньому віддавшись спогляданню цих див, ми долатимемо наші прояви егоїзму, наше невігластво, яке перекладає на чужі плечі тягар нашого обов’язку, нашої відповідальності – того, що робить нас шляхетними і дає сенс нашому існуванню.

      Якщо ми будемо підтримувати це відображення Неба у своїй душі, все стане для нас легшим, а наші кроки – приємнішими, радіснішими і пліднішими. Справді, це зусилля варте того, оскільки з однієї зернинки волі постає цілий ліс – добробуту, щастя і злагоди з собою, можливість упізнавати віхи шляху і тих, хто йде цим шляхом, – все те неможливо розрізнити, якщо дзеркало повернене донизу, в бік темряви.

      Коливання зменшуються, і страх витісняється радісним хвилюванням – відновлюючим і життєдайним.

      Жалісні нарікання перетворяться на усмішку, та інші люди почуватимуться краще у нашому товаристві. Варто лише обернути вгору наше внутрішнє дзеркало.

      Опубліковано в журналі «Новий Акрополь», № 252. Мадрид, жовтень 1996 року.

      Вільям Уокер, водолаз

      Під час останньої подорожі до Англії мені пощастило відвідати стародавній собор у Вінчестері. Це тисячолітній центр паломництва і релігійного життя, один із магічних «вирів» планети; в XI столітті на норманському фундаменті, залишки якого ще видно, тут був зведений готичний собор. На цьому ж місці, ще до приходу римлян, існували святині, які зникли у далекому минулому.

      Винятковість цього великого творіння полягає в тому, що під ним течуть води річки Ейвон, що перетворила його на подобу корабля з каменю на воді з усім символічним і езотеричним змістом, який міститься в цьому образі. З іншого погляду, це ніби таємничий міст, який дозволяє з’єднати над крижаними підземними водами один берег з іншим.

      У його підземеллі б’ють три джерела; особлива конструкція будівлі забезпечує прекрасну акустику вздовж усього нефу, в чому дозволяє переконатися знаменитий орган, а ще більше – цікавий звичай бити у дзвони, голос яких лунає щовечора більше години. Тобто дзвони налаштовані так, що звучать перегукуючись. Виникає відчуття, що руки ангелів перебирають струни