Українська діаспора. Іван Драч

саме тому і скріплює пружно, міцно і гнучко, різні осередки різних людей різної долі і умовин життя у їхній вищій єдності – кровній, національній на землях інших націй.

      Я зовсім не хочу сказати, що Координаційна Рада має стати геть дальтонічною і не помічати всіх політичних кольорів українства, ігнорувати їх чи не вирізняти. Це було б утопією, ілюзією. Скажу інше: коли щось і здатне пригашувати взаємні пристрасті людей однієї крові, то, на мій погляд, лише одне: спільна праця, спільний клопіт, імператив виживання в конкуренції з іншими спільнотами.

      Ось що мається на увазі, коли ми кажемо, що засадничим напрямком і засобом діяльності УВКР та її Управи хочемо визначити роботу на досягнення прикінцевого, дуже конкретного і всім видимого результату. Мається на увазі уміння точно вибрати, визначити окремі цільові програми, виявити, хто має інтерес до того, аби за них узятися і довести до пуття. Немає жодної сфери життя, у якій, коли ми всі погодимося, що можемо і хочемо до чогось докласти сил, організувати «толоку», то Координаційна Рада відмовилася б шукати оптимальне рішення і спосіб дії. Не може бути жодної організації і окремої особи, з якими, коли б вони побачили свій приватний інтерес у спільній справі, Координаційна Рада не шукала би співпраці.

      Я не претендую на вичерпний, усебічний виклад і обґрунтування завдань і способів дії нашої інституції. На те ми Рада, щоб радитися. Одне, проти чого повстає все моє єство, це те, щоб слово «координація», закладене в назву нашого органу, розумілося чи трактувалося як нехтування прав організацій і осіб, як нескінченні копирсання в тому, хто, де, коли і з ким, і кому, і що сказав, був чи робив, і що думає, і як живе, і чого прагне. Або як говорили в наших селах, у кого галіхве ширше. Координація в моєму розумінні – це копітке, уважне вивчення і ефективне виявлення гуртом того, яку спільну справу і хто хоче і може робити; це – з’ясувати, чи досить сил і коштів для того маємо; це – чітка організація дій усіх потрібних виконавців.

      Звичайно, цілковитої певності в тому, що ми вже навчилися і вміємо працювати саме так, раціонально і ефективно, чітко і цілеспрямовано, у мене особисто ще немає. Та коли оце недавно прочитав, що, наприклад, серед 700 тисяч громадян США, які, за переписом 1980 року, назвалися українцями, майже 20 % – фахівці вищого класу в різних галузях економіки, культури, власники фірм і підприємств, а, скажімо, в Канаді кожний восьмий українець має університетську освіту, а кожен десятий працює у сфері управління бізнесом і в торгівлі, то вже не так дослухаюся до скептиків (а треба сказати, що їх аж занадто), які провіщають нашій Координаційній Раді, що вона «ні до шевства, ні бондарства», і взагалі «не тратьте, куме, сили…»

      Поза сумнівом, наш постійний орган Всесвітнього Форуму українців має всі підстави розраховувати коли не на режим найбільшого сприяння, то принаймні на ту належну увагу Президента, уряду, керівників Верховної Ради, яку наші вищі достойники виявили самому Форумові. А якщо владні інстанції, державні