Українська діаспора. Іван Драч

українство, коли з нього вичерпано дощенту жертовні ресурси для Бога, історії і сусідніх народів. І коли воно єдиною волею, спільним зусиллям не перемінить свій сімсотлітній статус нації-жертви, не розірве цю фатальну нитку Парки, не зав’яже на ній вузол для прядива зовсім іншої долі, то урветься саме існування нашого етносу.

      Мені здається, що цей феномен народу-Христа, якого безупинно розпинають, біля якого змінюються лише синедріони та стражники, ще не осмислений людством і нами самими. Цивілізацією – для того, щоб покаятися перед українцями, які її годували своєю плоттю і кров’ю і захищали. Нами – задля того, щоб, нарешті, зійти з хреста, і щоб на тому хресті ми були останнім переслідуваним народом. Можливо, у цьому й полягає божественна місія українства. Досить жертв – таку заповідь вистраждала і несе людству українська нація наприкінці XX століття. Того самого століття, через видимі прикметні явища якого – тобто першу і другу світові війни, фашизм, комунізм і ядерну енергію – проступає суть нової епохи – геноцид проти українства. Саме Україна стала епіцентром обох цих найбільших воєн, тереном, на якому зіткнулися воскреслі з пітьми людської дикості коричневий і червоний канібалізм. Саме над Україною розсіяно триста хіросимських бомб у Біблією предбаченому Чорнобилі. Геноцид проти українства – це виклик XX століття цілому людству. На цей виклик Україна двічі повстала до боротьби за своє існування – у 1917–1920 роках і в Другій світовій аж до початку 50-х, коли герої УПА прийняли останній бій на рідній землі. Обидві наші потуги були жорстоко втоплені в крові. І от наше третє повстання – мирне. І воно не може не увінчатися перемогою. І це теж наша блага вість цілому людству. І хотілося б, щоб воно прийняло і сприйняло цю вість.

      Так, ми нарешті тепер лічимо наші втрати у XX столітті. Не тисячами, не десятками тисяч доводиться позначати їх. Мільйонами, десятками мільйонів. Збиваємося з рахунку, бо нам не давали навіть знати, скільки українців вистріляно, вирізано, вивішано, спалено білими і червоними гвардіями, скільки виморено масовими голодівками 1921–1922 років і 1932–1933 років, скільки розсіяно по сибірах і півночах «розкуркулених», а скільки «бандеровцев» і «бандпособников». Ми ще не знаємо, скільки українців депортували з України під виглядом різних оргнаборів, а для деукраїнізації України завозили сюди інтернаціоналістів з усього СРСР. Наша земля гостинно приймала всіх, її робили мачухою лише для власних дітей. Ще не всі кремлівські архіви відкриті, та й немає певності, що Москва наважиться оприлюднити ті з них, що стосуються найнебезпечнішого й для нинішньої Росії «украинского вопроса». Але й без того маємо багато доказів, що найграндіозніший з усіх людиноненависницьких планів XX століття – план Сталіна щодо остаточного виселення українців з України, про що колись повідомив Хрущов, – був не лише плодом параної вождя. Відлуння диявольських зазіхань на деукраїнізацію нашої землі для «обустройства» життєвого простору (економічного, мовного, етнічного) для іншого народу не вщухає й досі.

      Тож