Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

Коли ж вона повсюдно по всіх розлилась!

      Не задовольняє тебе твоє вчення? І в тобі сидить той же демон. Мені не подобається, що я не досить музикальний? Що мене мало хвалять? Що зношу удари і ганьбу? Що я вже старий? Не задоволений тим, що мені щось не до вподоби? Роздратований через безчесну поведінку ворогів і ганьбителів? Не вони, а той же біс мені завдає неспокій, а що, як прийде смерть, бідність, хвороба? Нас непокоїть, що всі підіймають нас на сміх, що слабне надія на майбутнє? Хіба душа не страждає від усього цього найжалюгіднішим способом, ніби її піднімає подих вітру і жене вихор».

      Здавалося б, виверження печалі з нутровин палаючого серця вже відбулося – має постати жадане очищення, та де там!

      Гдѣ ни пойду, все с тобой вездѣ всякій час,

      Ты, как рыба с водою, всегда возлѣ нас.

      Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!

      Звѣряку злу заколеш, естли возмеш острый нож,

      А скуки не побореш, хоть мечь будет и хорош…

      І у віршах, і в листах, і в «Букварі світу» цей біс скуки, диявол печалі, ця мука з димом і чадом є вищою точкою, кратером цього дивовижного поетичного вулкана. Ця печаль, що вбирає в себе світ, є пеклом людської натури:

      «Невидиме повітря, що спінює море, невидима й скука, що хвилює душу; невидима і мучить, мучить і невидима. Вона є духом болісним, думкою нечистою, бурею лютою. Ламає все і збурює, літає і сідає на позолочених дахах, проникає крізь світлі чертоги, сідає на престоли сильних, нападає на військові таборища, дістає в кораблях, знаходить на Канарських островах, укріплюється в глибокій пустелі, гніздиться в душевній точці».

      Грандіозних розмірів набуває тема звихреного життя в поезії й філософії Сковороди – поета могутнього і глибокого, розкутого і прикованого водночас, як Прометей, до скелі цієї вселюдської туги за гармонією, чистотою, добром, поета-пророка:

      Нелзя бездны окиана горстью персты забросать,

      Нелзя огненнаго стана скудной каплѣ прохлаждать.

      Возможет ли в темной яскинѣ гулять орел?

      Так, как в поднебесній край вылетит он отсель,

         Так не будет сыт плотским дух.

      Бездна – дух – есть в человѣкѣ,

         Вод всѣх ширшій і небес.

      Не насытиш тѣм вовѣки, что плѣняет зрак очес.

      Отсюду-то скука внутр скрежет, тоска, печаль,

      Отсюду несытость, из каплѣ жар горшій всталь.

         Знай: не будет сыт плотским дух.

      О роде плотскій! Невѣжды!

         Доколѣ ты тяжкосерд?

      Возведи сердечни вѣжды!

         Взглянь виспрь на небесну твердь.

      Чему ты не ищеш знать, что то зовется Бог?

      Чему не толчеш, чтоб увидѣть его ты мог?

      Бездну бездна удовлит вдруг.

      Отже, безодня ненаситності людської волі, людського пізнання може задовольнитись лише безоднею абсолютного – безконечністю всесвіту, лише безмежністю людського ідеалу і гармонії.

      Стиль Сковороди базується на солідній аргументації поетичних чи філософських тверджень, в ньому знаходить вияв нестримне прагнення