Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

такими ж дрібницями, яледве не торкаюся головою зірок…»

      Як бачимо, причина віршування досить проста – поділитись у віршованій розмові з юним другом про пороки черні, а отже, й застерегти його від цього лиха. Од єднання споріднених душ приходить найбільша радість…

      До «Саду божественних пісень» входить тридцять віршів, призначених для співу, – це філософська лірика, нищівна сатира, це пісні, що дихають то величавою патетикою, то дивовижно скромні. Слово і музика тут виступали воєдино, як були вони єдиними в мистецтві старовинних рапсодів або сучасників Сковороди – кобзарів і лірників.

      «Вірш наш майже сільський і повзе по землі… Він незначний, звичайний – цим я не переймаюсь, коли він щирий, правдивий, простий. Те, що тут сказано, висловлено без принуки, не з-за страху – за внутрішнім бажанням», – пише Сковорода до Гервасія Якубовича, посилаючи вірш на його честь. Що це – авторська скромність? Ні. Стосовно вищезгаданого твору – твереза думка майстра, котрий знає апогей своїх можливостей і може критично оцінити і не кращий із своїх творів.

      Та невтоленна спрага високої духовності Сковороди народжує зразки поезії найвищої, яка розбиває перепони часу й доносить до нас його палкі почуття:

      Смертельні рани душу мені гнули,

      Пекельні біди зашморг затягнули,

      Тьма страхом дихала, о лютий люде!

      О время люте!

      Терни хвороб пекли мою утробу,

      Душа скорботно дихала до гробу,

      Хто ж од журбот цих визволить навіки,

      Де ж мої ліки?

      Так в гори олень до джерел все прагне,

      Меткіше птиці гонить тіло спрагле,

      А спрага пряжить, в нутровині скрута —

      З гаддя отрута.

      Так на Голгофу я спішу в заклятті,

      Де лікар мій і два між нього таті,

      Де Іоанн рида при цій годині

      При хрестовині.

      Господоньку, моя відрадо в горі!

      Сприйми слова ці, струєні та хворі,

      Даждь зцілення – я ж твого слова пастир,

      Не дай пропасти!..

      Можна собі уявити, з якою експресією виконував цю пісню автор, якого блиску були сповнені його вогненні очі – очі «чорної Сковороди, яка випікала білі млинці», як полюбляв він характеризувати себе жартома. Можна уявити і тих, для кого він виконував цю пісню, їх зачаровані обличчя, допитливі очі селян, яким було зрозуміле внутрішнє незадоволення поета, що шукало виходу з духовних манівців.

      До простого народу Сковорода був близький ладом свого життя. Бо не що інше, як спосіб життя, є найбільш переконливим аргументом у визначенні приналежності людини до того чи іншого суспільного середовища. Сковорода вийшов з народу і повернувся до нього і ладом свого життя, і ладом своєї творчості: «Панська мудрість, ніби простий народ є чорним, здається мені смішною; як і мудрість тих названих філософів, що земля є мертвою. Як же мертвій матері народжувати живих дітей? І як з утроби чорного народу вилупились білі пани?…

      Про мене кажуть, що я ношу свічу перед сліпими, а без очей свічі не побачити; з мене глузують, що я дзвонар для глухих,