Марія Стюарт. Стефан Цвейг

церемоніалу на свою честь. Адже та, що ступила на цю землю як наречена короля, аж ніяк без почету і супроводу має покинути місце свого втраченого володарювання; слід показати всім, що королева Шотландії повертається на батьківщину не як бідна покинута вдова, не як слабка й безпорадна жінка, а має позаду своєї долі всю озброєну честь Франції. Від замку Сен-Жермен за Марією Стюарт їде в Кале пишна кавалькада. На конях, прикрашених багатими попонами, марнотратно вбравшись у щедру пишноту французького Ренесансу, брязкаючи зброєю та позолоченими й вишукано інкрустованими обладунками, разом із королівською вдовою їде вся еліта французької аристократії, і попереду в пишних каретах троє її дядьків: герцог де Ґіз і кардинали Лотаринзький і Ґіз. Навколо самої Марії Стюарт їдуть її чотири вірні Мері, шляхетні дами й служниці, пажі, поети і музики, за барвистою процесією везуть важкі вантажі коштовного хатнього начиння, а в замкненій скрині – коронні прикраси. Як королева, так само, як і приїхала, в повазі та честі, в блиску та величі їде Марія Стюарт із країни, до якої прикипіло її серце. Бракує тільки радості, яка колись із такою чудовою безтурботністю сяяла в дитячих очах. Прощання – це завжди сяєво вечірнього сонця, наполовину ще світло і наполовину вже пітьма.

      У Кале більша частина монаршої процесії лишається на березі. Аристократи повертаються додому. Завтра в Луврі вони служитимуть уже іншій королеві, бо придворним завжди йдеться тільки про титул і ніколи не йдеться про людину, якій він належить. Усі вони забудуть про Марію Стюарт, тільки-но вітер напне вітрила галіонів, усі, хто тепер із зачарованим поглядом схиляє перед нею коліна й обіцяє вічну вірність на далеку дорогу, забудуть її в своєму серці: для лицарів цього прощального почту це лише патетична церемонія, як і коронація або похорон, більш нічого. Щирий смуток, справжню тугу відчувають під час від’їзду Марії Стюарт лише поети, бо обдаровані тоншим чуттям, щоб передчувати й попереджати. Вони знають, що з цією молодою жінкою, яка прагнула створити двір веселощів і краси, Францію покидає все пов’язане з музами, тепер настають похмурі роки і для неї, і для всіх: політична доба, чвари і розбрат, боротьба з гугенотами, Варфоломіївська ніч, пора забіяк і фанатиків. Із цією юною постаттю минули лицарські й романтичні часи, ясність і безтурботна краса, тріумф мистецтва. Поетичне сузір’я Pléiade, Плеяд, невдовзі зблідне на потьмянілому небі війни. З Марією Стюарт, нарікають вони, тікає геть мила духовна радість:

      Ce jour le meme voile emporta loin de France

      Les Muses, qui songoient y faire demeurance.

      Те саме судно з Франції тепер забрало в далину

      Всіх муз, що тут мистецтвам мріяли платити данину.

      Ронсар, чиє серце по-юному захоплюється всім молодим і привабливим, у своїй елегії “Au depart”, «На прощання», ще раз вихваляє всю красу Марії Стюарт, наче хотів принаймні у вірші зберегти вже назавжди втрачене для свого гарячого ока, і в щирості смутку пише справді зворушливу красномовну скаргу:

      Comment pourroient