Закон равлика. Андрій Курков

сідають по машинах. Повз пройшла жінка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

      Машини почали рушати з місця. Клацнули дверцята джипу, і на переднє сидіння поруч із водієм сів сивий чоловік.

      – Рушай! – наказав він. Потім озирнувся на Віктора.

      У його очах Віктор прочитав якесь тихе презирство й байдужість, він подивився на Віктора так, ніби його, Віктора, взагалі не існувало.

      Їхній джип прилаштувався до хвоста валки, що поволі сунула цвинтарем. Сивий зітхнув, знов озирнувся на Віктора.

      – Ти хто? – запитав він.

      – Я? – Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.

      – Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покійного?

      Віктор заперечно хитнув головою.

      – Я хотів подивитися… Чоловіка одного шукав.

      – Шукав одного чоловіка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

      – Ні… Він раніше займався охороною похоронів… тут, на Байковому…

      – І як його звали?

      – Олекса… бородань…

      Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.

      – Цікаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

      – Ви його знаєте? – запитав із надією Віктор.

      – Він його знає, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсі… Ти ж його знав?

      – Це того, що в серпні торохнули? – запитав охоронець.

      – Ой, як цікаво! – сивий посміхнувся. – Це… коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?

      Охоронець кивнув.

      – Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… і нащо ти цього Олексу шукав?

      В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, – подумав він. – Мовчати – небезпечно».

      – Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося…

      – Із твоїм пінгвіном? – задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всі шукали?

      – Коли шукали?

      – У травні, здається, шукали… усіх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!

      – А хто шукав?

      – Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас… Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?

      Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини – не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що він дійсно живий.

      – Але більше не шукають? – з надією спитав Віктор.

      – Не