Кохання останнього магната. Френсіс Скотт Фіцджеральд

поглянув на мене, наче прокурор на журі присяжних.

      – Ось вам, дивіться: письменник, сценарист! Знає все і водночас нічого.

      – Як це? – вибухнув обурено Вайлі.

      Так я почала здогадуватися, що він, здається, письменник. І хоча проти письменників я нічого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть відповідь, все ж Вайлі дещо втратив у моїх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсім люди, у тому сенсі, що не зовсім повноцінні люди. А якщо навіть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа різних, які з усіх потуг пнуться зійтися в одну. Це як з акторами: ті силкуються не дивитися на себе в дзеркало і навіть не помічають, до чого жалюгідно-кумедні. Відхилиться воно від дзеркала, а само розглядає своє відображення, віддзеркалене в канделябрах.

      – Хіба ж письменники не такі, Селіє? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, мені бракує слів. Та знаю одне – це щира правда.

      Вайлі дивився на нього, повільно наливаючись обуренням.

      – Це вже ми чули. У всякому разі, я – людина практичніша, ніж ти, Менні! Сиджу в конторі та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить мені всяку нісенітницю, за яку його будь-де, крім нашої Каліфорнії, відразу ж запроторили б до божевільні, а наприкінці, як практична людина пустому мрійнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий і пішов собі геть, а на дозвіллі добряче обмізкував його слова. Чи не було такого?

      На якусь мить, як мені здалося, обличчя містера Шварце ніби потрапило у криве дзеркало. Одним оком він втупився в просвіток між високими в’язами;[26] підняв одну руку і з байдужістю куснув задирку на середньому пальці.[27] Над димарем особняка закружляла якась пташка, і погляд його полинув слідом за нею. Пташка, схожа на ворона,[28] вмостилася на дашку димаря, і очі містера Шварце нарешті зійшлися у незмигному погляді на ній.

      – Що ж, так тому й бути, – мовив він. – Туди нам не потрапити, тож вам двом треба повертатися на літак.

      До світання ще був час. Ермітаж виглядав наче акуратна велика біла коробка, яка сиротливо простояла собі без хазяїна на самоті усі сто років. Ми всі попростували до авта, і лише коли сідали в машину, а містер Шварце несподівано захлопнув дверцята знадвору, тут стало зрозуміло, що він їхати не збирається.

      – Я на узбережжя не повернуся. Я так вирішив, одразу як прокинувся. Залишуся тут. Можете потім прислати за мною водія.

      – Збираєшся назад на Схід? – здивовано запитав Вайлі. – Лише тому…

      – Я так вирішив, – мовив Шварце з ледь помітною усмішкою. – Ви здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що колись я був людиною, яка приймає рішення, людиною дій.

      І коли водій вже заводив двигун, Шварце нащупав щось у кишені:

      – Передайте це містеру Сміту!

      – Мені заїхати за вами десь за дві години? – запитав водій у Шварце.

      – Так… Само собою. Я буду тільки радий ще помилуватися краєвидом.

      Всю дорогу до аеропорту він усе не йшов у мене з голови. Я намагалася вписати його у цю досвітню

26

В англо-американській традиції побачити в’яз уві сні вказує на смерть, нещастя чи невдачу.

27

В англомовній традиції жест із піднятим догори середнім пальцем є непристойним еквівалентом вербального «відчепися» або «залиш мене в спокої».

28

В англо-американській традиції ворон віщує нещастя або смерть.