Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

у Варшаві, член клубу парламентських журналістів.[170]

      А. Лівицький у листі до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким і В. Целевичем, котрі мали приготувати ґрунт до порозуміння галичан із урядом. Уряд вимагав від Українського клубу в Сеймі заяви, де українці б стали на позиції визнання Польської держави. Президія клубу мала висунути низку вимог у господарській та культурно-освітній галузях. Після їх виконання Д. Левицький мав розпочати відповідні кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членів УНДО з А. Лівицьким мали характер політичних консультацій.[171]

      Зауважмо, що зв’язки діячів УНДО з наддніпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був шваґром Р. Смаль-Стоцького). А Лівицький писав також, що між президією Українського клубу і Безпартійного блоку співпраці з урядом є деяким чинником порозуміння, який, однак не перешкоджає перебуванню УНДО в опозиції до уряду. Проте до цього твердження, як і до всього листа, можна мати застереження в аспекті його автентичності. Є й інші джерела, що підтверджують контакти лідерів УНДО з представниками урядової команди. Відомим фактом є зустріч Д. Левицького з К. Світальським 10 листопада 1927 р. у Львові.[172]

      У польських джерелах напередодні виборів 1928 р. дискутувалося питання політичної боротьби між урядовою командою та опозиційними польськими партіями на території Східної Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територію Східної Галичини від впливів польських народно-демократичних і селянських партій і залишити за собою свободу політичної діяльності. Натомість українці мали проголосити із сеймової трибуни свою лояльність Польській державі.[173]

      М. Галущинський мав авторитет у післятравневому 1926 р. політичному таборі. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як відповідального політичного діяча, із яким можна підтримувати зв’язки. Звичайно, ці контакти мали неофіційний статус і без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Більшість розмов лідерів УНДО з польською стороною (навіть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таємними. Учасники розмов зберігали таємницю, заборонялося друкувати у пресі інформацію про ці зустрічі. Тому оцінити характер і результати цих розмов складно.[174]

      Зусилля уряду щодо пошуку співпраці з УНДО не дали результатів, хоча після ІІІ з’їзду виразно зміцніла поміркована група, яка схилялася до проведення «реальної політики». Д. Паліїв називав намагання порозумітися з урядом виявом легкодумства і надмірної довіри. На запитання редактора «Варшавської інформації пресової» у середині 1929 р. про цілі та наміри уряду щодо пошуку порозуміння з українцями він відповів: «Перший раз чую про такі намагання. З дотеперішньої політики післятравневих урядів заявляю, що таких старань немає. Проте є старання схилити українців до капітуляції. Але вони до цього часу безрезультатні».[175]

170

Під національним прапором // Діло. – 1928. – 28 груд.

171

Biblioteka Narodowa. – Warszawa, № 70046. – Арк.12.

172

Там само.

173

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.

174

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1 – 15.

175

Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 4.