Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

Бачинського.

      На з’їзді виступили права й ліва опозиції. Прихильники В. Бачинського вважали доцільною т. зв. реальну політику, досягнення поступок бодай у поодиноких економічних і культурних питаннях, але не зрікаючись державницьких позицій. Однак ця група становила меншість. Щоправда, судячи з підпільного партійного листування діячів КПЗУ, у керівних колах УНДО обговорювали ідею створити партію реальної роботи із прихильників В. Бачинського – членів УНДО.[147] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партії відрахували з УНДО, і ця ідея так і не була реалізована.

      Частина колишньої Незалежної групи – радянофіли – різко критикували антирадянську спрямованість політики УНДО та лояльність до Польської держави. «Радники» вважали, що Радянська Україна якраз і є українською державою. Однак опозиція була нечисленною (група «Рада» налічувала менше ніж десять делегатів з’їзду, а прихильників В. Бачинського було ще менше). Тому з’їзд висловив довіру партійному керівництву й рішуче відкинув фракційну роботу в партії. Внаслідок усунення «опозиціонерів» із лав УНДО стало більш єдиним і сконсолідованим.

      Парламентські вибори 1928 року

      Вибори 1928 р. – своєрідний індикатор зрілості політиків національно-державницького табору та й усього українського населення Західної України. Як і вибори 1922 p., вони мали характер плебісциту. Для польської сторони вибори мали ствердити, насамперед, територіальну цілісність держави і засвідчити підтримку політики уряду Юзефа Пілсудського. Особливістю голосування стала участь у ньому населення Східної Галичини на відміну від бойкоту 1922 р. Саме в період парламентських виборів консолідаційні процеси у краю досягли піку.

      Польські владні структури дуже ретельно готували політичну програму до парламентських виборів. Особливу увагу було звернено на Західну Україну. Завдання польських місцевих державних органів, партій та організацій полягало в досягненні максимальної кількості мандатів на цій території, запобіганні згуртуванню українських партій. У Варшаві 10 листопада 1927 р. відбулася зустріч К. Світальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якій представник уряду запропонував створити в Західній Україні спільний польсько-українсько-єврейський блок. Кількість мандатів залежала від чисельності національностей, які населяють край. При цьому було висунуто умову: українці мають піти в цей блок єдиним сконсолідованим табором, інакше «ціла концепція є для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну відповідь: «Не можу нічого сказати від імені УНДО без згоди на це Центрального Комітету. Сам вважаю таку концепцію передчасною і для українського суспільства, і для польського». Окрім цього, Д. Левицький додав, що радикали і сельробівці використають це на виборах для «побиття ундовців».[148] Однак К. Світальський заперечив передчасність такої акції, нагадавши, що під час виборів до органів самоврядування такі компроміси були. До того ж попередив: якщо національні сили

147

ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 265. – Арк. 92.

148

Świtalski K. Diariuczh. 1919–1935. – Warszawa, 1992. – S. 214.