Іствікські відьми. Джон Апдайк

глини, пофарбованої й обробленої так, щоб нагадувати краба. Рак. Александра боялась його й бачила його емблему всюди в природі – у гронах чорниць серед занедбаних місцин біля скель і боліт, у винограді, що зріє в просілій, прогнилій альтанці біля її кухонних вікон, у мурахах, що зводять конічні гранульовані гірки у тріщинах її асфальтованої алеї, у всіх сліпих і непереборних множинностях.

      – Тобі як завжди? – спитала Зукі, злегка ніжно, бо Александра, ніби набагато старша за свій вік жінка, зітхнувши, вклала своє тіло в єдину гостинну западину на цій кухні – старе, синє м’яке крісло, аж надто недолуге, щоб тримати його деінде; на швах із нього вилазила набивка, а на кутах його підлікотників, там, де об нього терлося багато зап’ясть, лишилися здорові сірі плями.

      – Гадаю, усе ще час для тоніка, – вирішила Александра, бо прохолода, що прийшла кілька днів тому разом зі зливою, ще й досі не минула. – Як у тебе з запасами горілки?

      Хтось колись розповів їй, ніби горілка не лише не повнить, а й не подразнює шлунок, як джин. Бо ж подразнення, як фізичне, так і психологічне, є джерелом раку. На нього хворіють ті, хто лишається відкритими до самої його ідеї; усе, що для цього потрібно, – це щоб сказилася одна-єдина клітина. Природа завжди вичікує, пантрує, коли ти втратиш віру, щоб зробити свій фатальний стібок.

      Зукі всміхнулася, вже ширше.

      – Я ж знала, що ти прийдеш.

      Показала новісіньку пляшку «Гордонз» із відрубаною головою кабана, що вирячався помаранчевим оком, прикусивши червоний язик між зубами й закрученим іклом. Александра всміхнулась, побачивши це дружнє чудовисько.

      – Побільше тоніка, будь лаааска. Калорії!

      Пляшка тоніка засичала в руках Зукі, ніби сварячись. Може, ракові клітини більше нагадують бульбашки вуглекислого газу, що просочуються в потік крові, подумала Александра. Втім, годі про це.

      – А де Джейн? – спитала вона.

      – Сказала, що прийде трохи пізніше. Готується до концерту в унітаристів.

      – З тим гидким Неффом, – сказала Александра.

      – З тим гидким Неффом, – повторила Зукі, злизуючи з пальців хінінову воду й заглядаючи в порожній холодильник у пошуках лайму. Реймонд Нефф викладав музику в старшій школі; це був приземкуватий женоподібний чоловік, котрий, однак, прижив п’ятьох дітей від своєї нечупарної, безкровної дружини-німкені в окулярах у сталевій оправі. Як і більшість хороших шкільних учителів, він був тираном – єлейним і наполегливим; у своїй масній манері він хотів переспати з усіма. Останніми днями з ним спала Джейн. Александра якось була піддалася кілька разів у минулому, але той епізод настільки мало зворушив її, що Зукі, здається, й не помітила його вібрацій, його відбитку. Сама ж Зукі видавалася цнотливою візаві Неффа, але знову ж таки через те, що була вільною не так давно. Бути розлученою жінкою в маленькому містечку чимось нагадує гру в «Монополію»: зрештою обходиш усі поля. Двоє подруг хотіли врятувати