Іствікські відьми. Джон Апдайк

Читать онлайн.
Название Іствікські відьми
Автор произведения Джон Апдайк
Жанр Ужасы и Мистика
Серия
Издательство Ужасы и Мистика
Год выпуска 1984
isbn 978 617-12-4915-8,978-617-12-4731-4



Скачать книгу

її стати дописувачкою місцевої щотижневої газети «Іствікський вісник». Коли вона обходила своїм пружним кроком Док-стрит вздовж і впоперек, дослухаючись до пліток і обговорюючи статки магазинів, яскраві фігурки Александри у вітрині «Гавкучого лиса» чи плакат у вітрині вірменського магазину будівельних матеріалів з оголошенням про камерний концерт в унітаристській церкві з приміткою «Джейн Смарт, віолончель» викликали в неї той же трепет, що й мерехтіння скляної гальки в піску або блискучий четвертак, знайдений на брудному тротуарі, – це було ніби уривок якогось шифру, закопаний серед мотлоху щоденних обов’язків, проблиск комунікації між внутрішнім та зовнішнім світом. Вона любила своїх двох подруг, а вони – її. Сьогодні, набравши звіт з учорашніх зборів Комітету засідателів у міській раді (нудьга: ті ж самі малоземельні вдови, що благають про зменшення податків) і Комітету з планування (кворум не зібрався: Гербі Прінц був на Бермудах), Зукі не могла дочекатися, коли до неї зайдуть випити Александра із Джейн. Зазвичай вони збиралися по четвергах, удома в когось із них. Зукі жила в центрі міста, що було зручно для її роботи, однак її будинок – по суті мініатюрна двоповерхова хатинка 1760 року в такому собі покрученому провулку за Оук, під назвою Гемлок-лейн – багато в чому поступався тому просторому фермерському угіддю – шість кімнат, тридцять акрів, машина-універсал, спортивна машина, джип, чотири собаки, – яке колись належало їм з Монті. Та подруги приносили радість, певну оману, що все добре, або ж перерву на чари; зазвичай для своїх посиденьок вони обирали якусь дивну й барвисту одіж. Александра ввійшла в перській шалі, прошитій золотими нитками, зігнувшись біля бічних дверей на кухню; в руках у неї були, ніби гантелі чи скривавлені речові докази, дві банки її гострого томатного соусу, присмаченого базиліком.

      Відьми розцілували одна одну в щоки.

      – Тримай, золотце, знаю, тобі більше до вподоби щось сухе й горіхове, але, – сказала Александра з тим тремтячим контральто, що бринить глибоко в горлі, начеб російська жінка каже «бело».

      Зукі взяла гостинці у свої, тонші за Александрині, руки; їхні тильні сторони були поцятковані пунктиром вицвілого ластовиння.

      – Цьогоріч з якогось дива помідори повалили, як якась чума, – провадила Александра. – Я вже закатала десь із сотню банок, а вчора, коли стемніло, вийшла на город і закричала: «Хрін вам, гнийте собі!»

      – Пам’ятаю, щось подібне було одного року з кабачками, – відказала Зукі, старанно ставлячи банки на поличку шафки, з якої вона їх ніколи не діставатиме.

      Як і казала Александра, Зукі полюбляла сухі пікантні штуки – селеру, кеш’ю, плов, прецлі – щось таке маленьке, що можна гризти, як ті речі, що тримали на деревах її пращурів-мавп. На самоті вона ніколи не сідала до столу, лише вмочувала в йогурт крекер «Віт сінс», стоячи біля раковини на кухні чи прямуючи до телевізора з 79-центовим пакетиком хвилястих чипсів зі смаком цибулі й міцним бурбоном.

      – Я готувала