Іствікські відьми. Джон Апдайк

– ще до того, як вони увійшли в моду, ще до того, як вони стали народним одягом світу, костюмом, що відкинув минуле. Береш власні мішки до Ковентрі й платиш удові дванадцять доларів за мішок. Якщо вони надто важкі, вона допомагає підняти: як і Александра, вона була сильна. Попри свої щонайменше шістдесят п’ять, вона фарбувала волосся у блискучий мідний колір і носила бірюзові й маджентові брючні костюми, настільки облиплі, що шкіра під ременем збивалася у схожі на сосиски валики. Це було мило. У цьому Александра вбачала послання собі: старіти може бути й весело, якщо зберігати силу. Вдова могла похизуватися високим конячим реготом і великими золотими сережками-кільцями, вона завжди відгортала своє мідне волосся, щоб продемонструвати їх. Одненький-двійко півнів виконувало свою непевну, бундючну прогулянку серед високої трави цього занедбаного подвір’я; задній бік убогого дощатого будинку цієї жінки обдерся до сірого дерева, однак фасад був пофарбований у біле. Александра, з просілим від ваги вдовиної глини задом свого «субару», завжди верталася з цих поїздок збадьорена і звеселена, сповнена віри в те, що світ тримається на жіночій змові. В певному сенсі, її фігурки були примітивні. Зукі, чи, може, то була Джейн, охрестила їх її «крихітками» – куценькі жіночі тіла чотирьох-п’яти дюймів завдовжки, часто безликі й без стоп, скручені чи зігнуті в лежачих позах і важчі, ніж здаються, якщо взяти їх в руку. Здавалося, люди віднаходили в них якесь заспокоєння й виносили їх із крамничок сталим, безладним потічком, що повнився влітку, але не припиняв текти навіть у січні. Александра виліплювала їхні оголені форми, проколюючи пупки зубочисткою й ніколи не забуваючи зробити зарубку, що натякала на щілинку вульви, протестуючи таким чином проти фальшивої гладкості того місця в ляльок, з якими бавилася в дитинстві; затим малювала їм одяг: іноді пастельні купальники, іноді до неможливого тісні сукні в дрібний горошок, зірочку чи лінії, як у мультяшному океані. Двох подібних фігурок не існувало, хоча всі вони й були сестрами. Її дії диктувалися вірою в те, що подібно до того, як ми щоранку вдягаємо одяг на свою наготу, так і тут слід краще малювати, а не вирізати його на цих первісних тілах з ліпленої глини. Вона обпалювала їх по дюжині за раз у невеличкій шведській електричній пічці, встановленій у майстерні біля кухні – незавершеній кімнаті, зате з дерев’яною підлогою, на відміну від сусідньої – комірчини з ґрунтовою долівкою, де зберігалися старі горщики для квітів і граблі, сапи, гумові чоботи й секатор. Будучи самоучкою, Александра займалася скульптурою вже п’ять років – ще з часів, що передували розлученню, вклад у яке, як і більшість проявів її розквітлої індивідуальності, зробила й ця справа. Її діти, особливо Марсі, хоча Бен із малим Еріком також, просто ненавиділи цих крихіток, вважали їх сороміцькими, а одного разу, одержимі агонією сум’яття, потрощили партію, що саме холонула; втім нині вони вже змирилися з ними, мовби з дефективними сестричками. Діти зроблені з глини, яка, певною мірою, лишається м’якою, хоч у їхніх губах і проявляються