Червоний горобець. Джейсон Метьюз

Брати ніколи не були близькими, їхні характери та інтереси були ледь не полярно протилежними. Домініка не знала напевне, чим саме він займався, та хтось колись згадував літери КГБ чи СВР. Він підійшов ближче, сів поруч, його м’язисте обличчя за кілька сантиметрів від неї розвіювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що він оцінює її в жалобі, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До її горла знову підкотився клубок, і мати потяглася, щоб потиснути їй руку. Тримайся.

      – Домініко, мої найглибші співчуття, – сказав Ваня. – Я знаю, якими близькими ви були з батьком.

      Він потягнувся і по-батьківськи її обійняв, щока до щоки. У нього був міцний одеколон («Houbigant» з Парижа), що пахнув лавандою.

      – Дозволь також додати, що я співчуваю у зв’язку з твоєю травмою і тим, як вона вплинула на твою кар’єру.

      Він кивнув у бік її гіпсу.

      – Я знаю, якою чудовою ученицею ти стала, і в танцях, і в школі загалом. Батько завжди тобою дуже пишався.

      Він відкинувся на диван, коли поруч проходив наступний родич, потискуючи руки.

      До цього моменту Домініка лише дивилася на Ваню, не промовляючи й слова.

      – То які в тебе тепер плани? – спитав він. – Мабуть, університет?

      Домініка знизала плечима.

      – Не знаю, чого чекати далі. Танці були моїм життям, тепер треба шукати щось інше.

      Вона відчувала його пильний погляд.

      Ваня затягнув краватку та встав, дивлячись на неї зверху вниз.

      – Домінушко, я маю попросити про послугу. Потрібна твоя допомога.

      Домініка остовпіло глянула на нього. Дядько Ваня стенув плечима.

      – Нічого надсекретного. Ти маєш дещо для мене зробити, неофіційно. Дрібничка, але важлива.

      – Для спецслужби? – спитала Домініка здивовано.

      Ваня приклав палець до губ. Він провів її в куток вітальні. День батькового похорону. Він навмисно обрав саме цей час, хіба ні? Вони завжди так роблять.

      – Мені потрібен твій талант, моя дорогенька, а також твоя краса, – сказав дядя Ваня. – Хтось, кому я можу довіряти, хтось із твоєю розсудливістю.

      Він підійшов ближче, і Домініка відчула лестощі, загорнуті в тепло його тіла.

      – Це просте завдання, майже гра, зустрітись із чоловіком, познайомитись із ним. Пізніше я зможу надати більше деталей.

      Змій.

      – Ти погодишся допомогти своєму старому дядькові? – спитав Ваня, тримаючи руки в неї на плечах. Змій, що вистромлює язика, вивідуючи. Просити її в такий момент було жахливо, типово по-свинськи. Домініці здавалося, що її серце стукотить у пульсуючій нозі.

      У Вані над головою розцвів жовтий німб, ніби в якогось візантійського святого. Потім до неї повернулось звичне дихання, а разом з ним і цілковитий спокій. І саме через те, що він вирішив, ніби вона відмовить, Домініка погодилась. Вона спокійно поглянула назад, помітивши, як звузились його очі, як він міркує. Вона бачила, як він намагається проаналізувати її обличчя, та нічого не видала, і