Червоний горобець. Джейсон Метьюз

в 1930-х та 1940-х, через Сталіна, у війні з німцями, після зачисток, на каторгах. Та більш того. Йому не подобалася відсутність рівноваги та нелогічність радянської системи, він нехтував крайній фаворитизм «своїх людей»: їхні лінощі та потурання власним бажанням ламали людський дух і коштували росіянам їхніх життів, їхньої країни, їхнього спадку. Таким відступництвом він ділився тільки з Ніною.

      Усі росіяни мають таємні думки, вони до цього звикли. Так було і з Василієм та Ніною, які приховували свою зневагу до того, наскільки не змінилася сучасна Росія. Навіть коли Домініка подорослішала й почала все розуміти, Василій не насмілювався говорити з нею про свої почуття. І батько, і мати прагнули подарувати їй незатуманений світогляд, дати можливість самій побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцію Росії – від більшовицької люті до радянської гнилі, і навіть тепер, після гласності, до паразитичної жадібності Федерації, – Василій вирішив принаймні прищепити Домініці розуміння справжньої величі Росії.

      Простора трикімнатна квартира (після Ніниного звільнення їм дозволили її лишити, завдяки престижу та високій посаді Василія) була наповнена книжками, музикою, живописом та розмовами трьома різними мовами. Її батьки помітили, коли Домініці виповнилося п’ять, що в неї дивовижна пам’ять. Вона могла цитувати Пушкіна, розрізняти концерти Чайковського. Якось, коли грала музика, Домініка танцювала босоніж на східному килимі у вітальні, точно потрапляючи в ноти, кружляючи та стрибаючи, бездоганно зберігаючи рівновагу: очі блищать, руки літають у повітрі. Василій та Ніна переглянулися, і мати спитала Домініку, звідки вона цьому навчилася.

      – Я слідую за кольорами, – сказала дівчинка.

      – Що ти маєш на увазі, якими кольорами? – спитала її мати. Домініка діловито пояснила, що коли грає музика або коли батько читає їй уголос, кольори заповнюють кімнату. Різні кольори, одні яскраві, інші похмурі, іноді вони просто «вискакують нізвідки», і Домініці варто лиш слідувати за ними. Так їй вдавалося все запам’ятовувати. Коли вона танцювала, то перестрибувала через плями яскраво-синього, слідуючи за мерехтливими цяточками червоного на підлозі. Батьки ще раз переглянулися.

      – Мені подобаються червоний, синій та пурпуровий, – сказала Домініка. – Коли тато читає чи коли мамуся грає, вони прекрасні.

      – А коли мама тебе сварить? – спитав Василій.

      – Жовтий, я не люблю жовтий, – сказала дівчинка, перегортаючи сторінки книги. – І чорна хмара. Мені це не подобається.

      Василій спитав колегу з факультету психології про кольори.

      – Я читав про схожий випадок, – відповів той. – Коли букви відчуваються як кольори. Це досить цікаво. Може, приведеш її до мене якось увечері?

      Василій чекав у своєму кабінеті, доки його товариш сидів з Домінікою в аудиторії неподалік. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домініка щаслива й збентежена, професор