Червоний горобець. Джейсон Метьюз

та навіть у такому юному віці в ній помічали силу, природні навички, інстинкти великої танцівниці. Її спитали, чому вона хоче танцювати, і розсміялися від відповіді – «Бо я бачу музику», – після чого в кімнаті запала тиша, її маленьке разюче красиве обличчя спохмурніло і вона поглянула на приймальну комісію, ніби уявляла, як заподіє усім фізичної шкоди.

      Домініка з тріумфом і без жодних проблем закінчила академію, головного постачальника кадрів для Большого. Вона процвітала, незважаючи на суворість класичного методу Ваганової. На той час дівчина вже призвичаїлась до життя з кольорами. Здатність бачити їх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалішою, якимось чином її вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати їх із настроями та емоціями. Це була не ноша. Для неї це було просто щось, із чим доводилось жити.

      Домініка продовжувала вирізнятися серед інших, і не тільки в танцях. Вона отримувала найвищі оцінки в середній та старшій школах академії, де здатність запам’ятовувати все, чому її вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось інше. Домініка слухала політичні лекції, вивчала ідеологічні уроки, історію комунізму, злет та падіння соціалістичної держави, історію радянського балету. Звісно, траплялись ексцеси, і багато що доводилось корегувати. Сучасна Росія продовжувала ставати на ноги, сума, більша за її складові. Її молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемірство.

      У вісімнадцять років Домініка перейшла до головної трупи в школі і взялася вивчати курс політології. Щовечора вона поверталася додому й розповідала своєму батькові, який ледь стримував тривогу, про те, чого навчилася. Він намагався збалансувати її юний ентузіазм уроками літератури та історії. Але Домініка була в розквіті своєї молодості, захоплена кар’єрою. Якщо вона відчула природу цього відчайдушного посилу, якщо читала кольори над його головою, то знаку не подала. Василій не міг бути переконливішим. Він не наважувався виступати проти системи відкрито.

      Звичайно, Ніні було приємно, що її донька так стрімко розвивається в молодшій балетній трупі. Це було чудово, блискуче майбутнє було їй гарантовано. Але вона також з тривогою споглядала, як її донечка перетворилась на сучасну росіянку, ультратрадиціоналістку, високу красуню з каштановим волоссям, яка ходила з елегантністю балерини й поводилася, мов колишні апаратники.

      Домініка лежала на килимі у вітальні, мати ніжно розчісувала її темне волосся, ритмічно, щіткою з довгою ручкою, яка належала ще її прабабусі. Черепахова щітка з плавним вигином ручки разом з обрамленою світлиною та срібним самоваром були єдиними спадковими коштовностями їхньої сім’ї, врятованими з шикарного будинку в добільшовицькому Петербурзі.

      Щетинки щітки торкалися волосся Домініки з цікавим звуком малинового кольору. Її волосся сяяло. Потягуючись після довгого дня занять балетом, Домініка перебила батькову неголосну розповідь, повідавши, про що вона дізналася в школі.

      – Батьку, ти розумієш, як нашій країні загрожують