Емоційна спритність. Як почати радіти змінам і отримувати задоволення від роботи та життя. Девід Сьюзен

але кожен із нас у свій спосіб є голлівудським кіносценаристом. Це через те, що ми щодня, щохвилини пишемо сценарії, які висвітлюються в Синеплексі нашої голови. Лише в історіях нашого життя згаданий гачок не передбачає, що ми під час збудження сидимо на краєчку сидіння. Це означає, що нами заволоділа самозгубна емоція, думка, поведінка.

      Людський мозок – це машина, яка виробляє думку (суть), а більша частина життя витрачається на аналіз мільярдів бітів сенсорної інформації, що нас щодня бомбардують. Процес осмислення полягає в тому, що все побачене, почуте, удосвідчене разом із стосунками у вирі довкола нас організується в наратив: Це я, Сьюзен, прокидаюсь. Малий ссавець, що застрибує на мене, мій син Ноа. Колись я мешкала в Йоганнесбурзі, а тепер живу в Массачусетсі. Я повинна встати й готуватися до зустрічі. Це я й роблю. Я психолог і приймаю людей, намагаючись їм допомогти.

      Наратив досягає своєї мети: ми розповідаємо собі такі історії, щоб організувати наш досвід і бути при тямі.

      Проблема в тому, що ми неправильно все сприймаємо. Люди, які не мають таких реалістичних і логічних історій або історій, цілковито відірваних від життя, називаються психотиками. Більшість із нас не чує голоси й не має оман величі, а от у наших сценаріях ми досить вільно поводимося з правдою. Іноді нам навіть не до тями, що ми це робимо.

      Ми собі приймаємо ці переконливі самозвіти без питань, ніби це правда, вся правда й нічого, крім правди. Ці історії незалежно від їхньої правдивості могли бути написані на ментальній класній дошці в третьому класі, або ще до того, як ми навчилися ходити й розмовляти.

      Ми вповзаємо в ці байки й даємо змогу цьому реченню або уступу, які могли з’явитися 30–40 років тому й ніколи об’єктивно їх не тестували і не верифікували, репрезентувати всю сукупність наших життів. І таких плутаних сценаріїв стільки ж, скільки й людей:

      «Батьки розлучилися одразу після мого народження, – отже, я відповідальний за алкоголізм матері».

      «Я був інтровертом у дуже товариській родині, і тому мене ніхто не любить».

      Ad infinitum[9].

      Ми й на нижчому рівні щодня придумуємо такі історії. І я таке вигадувала. Ось приклад: кілька років тому колега повідомив мені голосовою поштою, що він збирається запозичити – тобто «вкрасти» – мою концепцію для назви своєї нової книжки. Він сподівався, що я «не буду заперечувати», як він сказав.

      Тобто не дозволу спитав, а спокійнісінько ствердив факт.

      Привіт, звичайно, я проти! Він використовував мою концепцію, котру я планувала використати сама. Я прокляла той день, коли ненароком вибовкала йому це на конференції. Але нічого не вдієш! Професіонали не можуть опускатися до лайок.

      Я затамувала гнів і зробила те, що більшість із нас робить: зателефонувала чоловікові, щоб звірити йому все. Але мій чоловік Ентоні – лікар, і, взявши слухавку, він сказав: «Сьюзі, я не можу розмовляти. У мене пацієнт на операційному столі чекає на невідкладні заходи». Отакої! «Приїхали»

9

До нескінченності. (Прим. пер.)