Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

– підтримую я.

      Почуваюся по-дурному щасливою.

      Я поринаю у власне тіло, наче в болото, трясовище, стежку через яке знаю лише я. Зрадливий ґрунт – моя власна територія. Я стала землею, до якої прикладаю вухо, аби почути плітки про майбутнє. Кожен струс, кожен шепіт легкого болю, тріскіт скинутої матерії, набрякання й стухнення тканин, стікання плоті вологою – усе це знаки, речі, про які я маю знати. Щомісяця я зі страхом чекаю крові, бо коли вона з’явиться, це означатиме невдачу. Я вже одного разу не змогла виправдати чужі сподівання, які стали моїми власними.

      Раніше я вважала своє тіло інструментом насолоди, чи засобом переміщення, чи знаряддям для втілення власної волі. Його можна було використовувати для бігу, для натискання певних кнопок, аби щось сталося. Були обмеження, але попри те моє тіло було гнучким, міцним, єдиним зі мною.

      Тепер плоть влаштована інакше. Я – хмара, зібрана навколо центрального об’єкта, за формою схожого на грушу. Він твердіший і реальніший за мене й сяє червоним у своїй прозорій оболонці. Усередині нього – простір, величезний, наче нічне небо, такий же темний і вигнутий, хоча не чорний, а радше чорно-червоний. Промінці світла набрякають, сяють, вибухають і розсипаються в ньому, незчисленні, немов зірки. Щомісяця там є місяць – гігантський, круглий, важкий, як знамення. Він проходить, зупиняється, іде далі й зникає з поля зору, і я бачу, як відчай накочується на мене, наче голод. Відчуваю цю порожнечу знову і знову. Я слухаю своє серце, солоне й червоне. Хвиля за хвилею. Воно працює і працює, відзначаючи час.

      Я в нашій першій квартирі, у спальні. Стою перед шафою з дерев’яними складними дверима. Знаю, що навколо мене порожньо, меблів немає, підлога порожня, навіть без килимів; але попри це в шафі повно одягу. Гадаю, одяг мій, але на мій він не схожий, я не бачила його раніше. Можливо, цей одяг колись належав Люковій дружині, яку я теж ніколи не бачила – лише фотографії і голос по телефону, пізно вночі, коли вона дзвонила нам перед розлученням, плакала, звинувачувала. Та ні, це справді мій одяг. Мені потрібна сукня, потрібно щось одягнути. Я дістаю сукні, чорні, сині, фіолетові, піджаки, спідниці – жодна не годиться, жодна навіть не підходить: усі або завеликі, або замалі.

      Люк тут, за моєю спиною, я розвертаюся, щоб подивитися на нього. Він і не гляне на мене – дивиться на підлогу, де кішка треться об його ноги, нявчить і нявчить жалібно. Вона хоче їсти, але чи може бути якась їжа в такій порожній квартирі?

      «Люку», – кличу я. Він не відповідає. Можливо, не чує мене. Мені спадає на думку, що він може й не бути живим.

      Я біжу з нею, тримаю її за руку, смикаю, тягну через папороть. Вона не до кінця прокинулася, через пігулку, яку я дала, щоб вона не заплакала чи не сказала чогось, що може нас видати. Вона не знає, де ми. Земля нерівна, каміння, сухі гілки, запах вологого ґрунту, торішнього листя. Вона не може бігти достатньо швидко, сама я бігла би швидше: я добре бігаю. Тепер вона плаче, їй страшно, і я хочу її понести, але мені надто важко. Я взута в туристичні черевики й думаю, коли дійдемо до води, доведеться їх скинути. Чи не надто холодно буде?