Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

спостерігаючи, як його проводжають очима. Зупинився, все ще не знаючи, як бути. У животі бурчало – він не встиг поїсти, – ступні помалу пробирало холодом (до школи від їхнього будинку менш як п’ятсот метрів, тож Яна, коли не було дощу, дозволяла Маркові піти на уроки в кедах).

      Зателенькав дзвінок. Двоє десятикласників неквапливою ходою клигали до школи. За перехрестям один озирнувся, тицьнув пальцем у Марка та щось проказав. Другий повернув голову й скривився – чи то презирливо, чи то з відразою. Марк провів понурим поглядом обох, аж поки вони не зникли за дверима, а тоді відчув, як у грудях розростається пекуча образа і якась безформна, несфокусована злість. Він злостився ні на кого та водночас на всіх. Арсен мав рацію: у новій школі, в якій за півроку Марк так і не зміг освоїтися, хлопцю важливо було почуватися прийнятим, не залишитися на узбіччі. Натомість упродовж останніх місяців Марка, по суті, перестали помічати. Спочатку, ще у вересні, хлопця зустріли зі сторожкою цікавістю, як зрештою і будь-якого новачка, проте цікавість доволі швидко згасла. Невдовзі Марка почали штрикати насмішками, промацуючи поріг чутливості, з’ясовуючи, як далеко новачок дасть їм змогу зайти. Втім, знущання завмерли, по суті, в зародку. На початку жовтня раптом стало зрозуміло, що невисокий круглолиций новачок розумніший не лише за решту учнів 8-А, але й за окремих учителів, і замість підлабузнюватися завжди намагається учителям опонувати. Що особливо здивувало Маркових однокласників і що, ймовірно, остаточно вберегло його від цькувань – хлопець навчався майже не докладаючи зусиль. Марк Грозан не був зубрилкою, радше навпаки – через дивовижну здатність засвоювати все на льоту він практично не вчив. Для підготовки до контрольної йому достатньо було прогорнути кілька сторінок у підручнику на перерві перед уроком. Зіграло роль також і те, що хлопець завжди радо давав списувати.

      Ще одна причина появи довкола Марка захисного бар’єру стосувалася його батька. Або якщо говорити більш точно: зарплатні його батька. Одним із завучів 15-ї школи працювала Марина Єзерська. Її дочка, Леся, була старостою 8-А. Наприкінці червня 2015-го молодший Маринин брат, двадцятисемирічний Олексій Яцик, влаштувався бухгалтером у рівненський офіс «Затишної кімнати». Бухгалтером Яцик виявився нікудишнім, тож через місяць його вигнали. Та все ж він устиг дещо дізнатися та розповів сестрі, що Віктор Грозан, його бос, за перший місяць літа отримав тридцять шість тисяч зарплатні. І це без преміальних. Невдовзі про це було відомо Лесі, а від Лесі – всьому 8-А. Ніхто із класу не міг збагнути, що такого може робити людина в Рівному – звичайна людина, із плоті та крові, не програміст і не бандит, – щоб заробляти тридцять шість тисяч гривень на місяць. Таким чином частина таємничої Вікторової аури ніби передалася його синові, й відтоді Марка Грозана не займали, згадуючи про новачка лише під час контрольних робіт.

      За невеликим винятком. Позаминулої середи, 17 лютого, на якийсь час про Марка заговорила вся школа. Це сталося після раптової смерті десятикласника Тохи Шпакевича.

      Сьомим