Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

Не було того пекучого відчаю, як тоді, на затиснутій лісом дорозі за Бродами, коли здавалося, начебто під тобою горить земля і ти нічого із цим не можеш удіяти.

      Хлопець остовпів, розгубився, не знав, що робити.

      Стояти й чекати?.. Але кого?

      Піти геть?.. Це, мабуть, теж не зовсім правильно.

      Марк побачив таксиста, який, затинаючись, несамовито горлав у телефон на іншому боці вулиці, і нарешті знайшов, за що вчепитися. Дістав із задньої кишені джинсів китайський смартфон «Meizu» і зателефонував єдиній на світі людині, якій міг зателефонувати в такій ситуації.

      – Діду, – сказав він, коли коротка вібрація сповістила про налагодження з’єднання, – Гришина з мого класу загинула. По-моєму, вона зістрибнула… вона викинулася з… з даху дванадцятиповерхового будинку, що біля «Миру»… Ні, діду, ні, ти не зрозумів: вона лежить біля моїх ніг.

      3

      На ранок Марк почувався радше інакше, ніж краще. На календарі була п’ятниця, 26 лютого. Того дня першою в розкладі 8-А стояла біологія, проте ще вчора клас попередили, що уроку не буде. Вчителька захворіла, інша, що могла би вийти на заміну, сиділа вдома з хворою дитиною, а в просякнутому панікою, метушливому бедламі, на який перетворилася 15-та школа після звістки про самогубство Гришиної, не знайшлося нікого, хто хотів би паритися перестановкою уроків.

      Жахи Марку не снилися, та він однаково не виспався. Якийсь час хлопець крутився в ліжку, міркуючи, чи не поспати довше, але зрештою виліз з-під ковдри та вирішив іти снідати разом із батьками.

      Почистивши зуби, Марк пройшов до кухні. Тоскно зиркнув на вівсянку, перевів очі на тарілку з нарізаними фруктами посеред столу, подумав, що не хоче навіть їх. Тоді сів за стіл.

      – Доброго ранку! – Мама поставила перед хлопцем чашку з паруючим чаєм.

      Піднявши очі на сина, Віктор мовчки кивнув. Марків батько – опасистий чоловік середнього зросту з невиразним, неначе виліпленим із м’якої глини підборіддям, блискучою залисиною, що здавалася продовженням блідого лоба, та крихітними долонями – був зовсім не схожим на жилавого Арсена та мав вигляд значно старшого від своїх років. Улітку, коли звикле до південного сонця обличчя старого моряка миттєво вкривалося засмагою, сорокаоднорічного Віктора та його шістдесятисемирічного батька можна було сприйняти за однолітків. Лиш очі – неспокійні кружальця кольору спресованого льоду – вказували на те, що вони члени однієї родини.

      Арсен спробував усміхнутися.

      – Привіт, малий!

      Усі четверо вдавали, наче це звичайний ранок, наче невидимі нитки, що тягнуться в минуле, можна просто так узяти й обрубати.

      Марк розгладив пальцями мішки під очима – він був без окулярів – і буркнув щось невиразне у відповідь.

      Яна сіла за стіл, узялася за кашу, проте майже відразу відклала виделку, нервовим жестом заправила волосся за вухо й озвалася:

      – О котрій учора почалися уроки?

      Запитання прозвучало неприродно. Вона добре знала, коли в сина починаються заняття.

      – О