Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

робили, але це не означало, що треба відповідати тим же…

      Про війну, природу війни написано дуже багато. І в давні часи, і тепер. І ще писатимуть, бо війни не стихають. І їхнє гірке відлуння довго звучить у пам’яті. Можна, звичайно, добросовісно і скрупульозно зібрати цитати й роздуми від Конфуція і до теперішніх днів про війну і додати до цього сюжет з нашого часу, як зробив недавно відомий письменник. Можна гранично правдиво, аж до морозного натуралізму, зобразити війну і людину на війні, як у романі Віктора Астаф’єва «Прокляті і вбиті». Можна високохудожньо подати, що почуває людина, яка пройшла війну і залишилася живою, як це показали Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк, Вільям Фолкнер, Генріх Бьолль та ще десятки пристойних письменників. Можна писати кон’юнктурні твори, що тепер процвітає в Україні, прикриваючи художню безпомічність патріотизмом (я ж пишу про АТО!). Усе можна. От і я написав про випадки, які не витравити з пам’яті.

      Солдат, який закриває за наказом тілом амбразуру і перед тим слухає пораду старшого, як зробити, щоб лишитися живим.

      Чи нагородили тих дев’ятьох чи десятьох, котрі не добігли до кулемета теж за наказом і впали, скошені кулями?

      Не знаю. Навряд. А якби й нагородили…

      Жінка, котра ніяковіла, розповідаючи про свої ордени, хоча чесно пройшла війну…

      Генерал, який влаштував новорічне свято з жінками на тій проклятій війні…

      Солдати, що померли в страшних муках або ж лишилися сліпими, вже святкуючи перемогу над ворогом, бо випили технічного пійла…

      А ще тисячі вояків Червоної армії, офіцери і навіть один генерал, які, лишившись в оточенні, пішли воювати з нацистами в УПА, а після нового приходу червоних заявили, що далі хочуть воювати, уже на фронті, й були розстріляні своїми ж або в ліпшому випадку відправлені в Гулаг чи штрафні батальйони…

      Командувач фронту, який особисто розстріляв командира танка тільки за те, що той не дав йому дорогу, і товариш розстріляного, який наводить танкову гармату і навздогін стріляє по генеральському «доджу», вбиваючи молодого перспективного генерала, що міг стати й маршалом…

      Солдат, котрий потрапляє в полон у перший день війни і, пробувши майже чотири роки в німецькому таборі, після того потрапляє в табір на Крайній Півночі й там мучиться ще довгих десять років і вмирає од розриву серця на порозі батьківської хати…

      У яку філософію про війну це вкласти?

      Де місце кожного з них у тій страшній мозаїці війни?

      Колись, ще молодим, я написав роман, потім безжально порізаний і відредагований у видавництві, на основі реальної історії двох братів, яких батько, колишній «капезеушник» (член КПЗУ – Компартії Західної України) відправив навздогін Червоній армії, бо боявся, що німці розстріляють їх. Хлопці армію наздогнали, потрапили в полон, з якого один втік, а другий згодом пішов на співробітництво з німцями. Його заслали як агента в партизанський загін, а там викрили й розстріляли. Брат,