Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд

я, поки що. Дай мені ланцюг. Я ще навіть тепер не цілком йому довіряю. Він вовк. Я сам бачив, як він у кліп ока відкусив руку одному індіанцеві. А ще якось він за мить перегриз горлянку іншому собаці. Він покруч, а не чистокровний пес, хоч урятував мені життя, повівшись, як справжній герой, я не можу довіряти йому. Дай мені ланцюг…

      Та не встиг він договорити, як Казан скочив до нього й загарчав, як дикий звір. Його губи засмикались, оголивши довгі ікла, а спина здибилась. Торп, застережливо скрикуючи, потягся по револьвер, що висів на поясі.

      Одначе Казан на нього не зважав. З темряви виринула ще одна постать і стала в колі світла від ліхтариків. Це був Мак-Кріді – провідник, що мав супроводжувати господаря та його молоду дружину в табір на Ред-Рівері. Саме туди повертався Торп, що очолював будівництво нової трансконтинентальної залізниці. Мак-Кріді був високий, міцно збитий, із чисто поголеним лицем. Його квадратова щелепа надавала йому лютого вигляду, а очі світилися такою пристрастю, яку можна було побачити в погляді Казана, коли той дивився на Ізабелу.

      Довга червоно-біла в’язана шапка дівчини сповзла з голови й зависла на плечах. Її волосся виблискувало в тьмяному світлі ліхтарів, а щоки палахкотіли рум’янцем. Вона вмить окинула сягнистими волошковими очима провідника, аж Мак-Кріді відвів погляд. Ізабелина рука лягла Казанові на голову. Спершу пес, схоже, і не відчув її дотику. Як і раніше, він гарчав на Мак-Кріді, і цей загрозливий гаркіт ставав дедалі голоснішим. Торпова дружина потягла за ланцюг.

      – Тихо, Казане, тихо! – скомандувала вона.

      Почувши її голос, він дещо заспокоївся.

      – Тихо! – повторила Ізабела, знову поклавши руку на його голову.

      Казан улігся біля її ноги. Але його зуби все ще були оголені. Торп спостерігав за псом. Він дивувався тим отруйним стрілам, що летіли з вовчих очей у бік Мак-Кріді. Великий провідник уже був розмотав свого довгого батога для собак. Його обличчя набрало дивного виразу. Важким поглядом дивився він на Казана. Раптом чоловік подався вперед, поклавши обидві руки на коліна. Мак-Кріді наче забув, що на нього дивляться прекрасні сині очі Ізабели Торп. На хвильку запала напруга, після чого чоловік вигукнув:

      – Педре, до мене! Джилé!

      Цієї команди – «джиле!» – навчали тільки собак, що були на службі в Північно-Західної кінної поліції. Казан й оком не моргнув. Мак-Кріді випростався і швидко хльоснув довгим батогом, що розсік навпіл тихе нічне повітря. Звук пролунав такий, наче щойно вистрілив пістолет.

      – Джиле, Педре! Джиле!

      Гаркіт, що чувся з Казанової горлянки, став уже справжнім ревом, та жоден м’яз його тіла не поворухнувся. Мак-Кріді повернувся до Торпа.

      – Можу заприсягтися, що знаю цього собаку, – сказав він. – Якщо це – Педро, то це паскудний пес!

      Торп нагнувся, щоб узяти ланцюг, тож не міг бачити дивного виразу обличчя Мак-Кріді. Однак дівчина запримітила й здригнулася. Кілька хвилин тому, коли поїзд зупинився тут, у Ле-Па, вона, знайомлячись