Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд

чути йому й мугикання індіанки з племені крі перед її тіпі[2], і дикий поспів північного оленя, карібу, – та ніколи до його вуха не долинали такі чудесні звуки, що оце лунали з дівочих уст. Тепер він геть забув про свого господаря. Тихенько, зіщулившись, так, щоб вона не помітила, вовкопес підвів голову й упіймав на собі дівочий погляд. Було в її очах щось таке, що надало йому духу покласти голову на її коліно. Удруге відчувши дотик жіночої руки, він заплющив очі й протяжно зітхнув. Музика припинилася. Над Казаном пролунав слабкий деренчливий звук, наче засміялися й заплакали водночас. Зразу ж таки він почув, як кахикнув його господар.

      – Я завжди любив цього халамидника, але й уявити не міг, що він на таке здатен, – сказав він, і голос його прозвучав для Казана незвично.

      Роздiл II

      На пiвнiч

      Дивовижні дні настали для Казана. Занудьгував він, щоправда, за лісовими нетрями й глибокими снігами; скучив за щоденними спірками зі своїми товаришами в упряжі, коли й зі сваром доводилося їх примушувати йти потрібним маршрутом; за їхнім тявканням слідком; за довгими переходами безмежними дикими просторами навпростець. Бракувало йому й тих вигуків, що ними погоничі понукали собак рухатись; й осоружного хльостання двадцятифутової[3], зробленої з тельбухів карібу батури; натягу посторонок і дзявкоту прудконогих собак ззаду. Та щось інше замінило йому все те, що він утратив. Це витало в кімнаті, у повітрі навколо нього, навіть коли дівчини чи його господаря не було поруч. Хай би де вона була, Казан дивним чином уловлював її присутність і вже не почувався самотнім. Це був той жіночий пóвів, через який він іноді тихо жалібно скавчав, хоч насправді дівчини з ним не було. Пес не був самотній ночами, коли мав би вити на зорі, і все через те, що одного разу вночі, блукаючи будинком, знайшов кімнату, де спала дівчина. На ранок, відчинивши двері, та побачила, що Казан лежить, згорнувшись калачиком, на порозі її спальні. Вона нагнулася й обняла його, і її густе довге волосся огорнуло його всього, віддаючи йому свої чудові пахощі. З того дня вона стелила для Казана килимок, щоб той міг спати на ньому. Тепер довгими зимовими ночами звір знав, що його господиня була просто за дверима, і був із того задоволений. Щодня він дедалі менше думав про ті дикі місця, що їх покинув, і все більше про неї.

      А згодом усе почало змінюватися. Усі навколо були схвильовані й чомусь постійно квапились, і дівчина стала приділяти йому менше уваги. Він занепокоївся. Дух змін буквально ширяв у повітрі – Казан це відчував, тож почав допитливо вивчати господареве обличчя. І ось одного дня, ще тільки благословлялося на світ, на пса надягнули ошийника з бабішу[4] й вивели на залізному ланцюгу надвір. Лише тепер він почав розуміти, що до чого: його кудись відправляли. Раптово він сів, відмовляючись зрушити з місця.

      – Ходімо, Казане, – почав умовляти чоловік. – Гайда, хлопчику.

      Пес, задкуючи, вищирив білі зуби. Він чекав схльосту батога чи удару кийком,

2

Тіпі – загальновживана назва для традиційного переносного житла кочових індіанців Великих рівнин.

3

Близько 6 метрів.

4

Бабіш – смужки сирої шкіри, яку використовують як мотузки, тасьму, для виготовлення риболовних сітей тощо. Для більш тонкої роботи (наприклад, шиття) використовували сухожилля карібу чи лося.