Щира шахрайка. Емілі Локгарт

виходить заміж у суботу! – крикнула одна з жінок, стискаючи наречену.

      – Ура! – вигукнула Джул. – А як тебе звати?

      – Шанна, – сказала наречена. Вони мали однаковий зріст, але Шанна була в туфлях без підборів, тому Джул трохи височила над нею.

      – Шанна Діксі, яка скоро стане Шанною Мак-Фетрідж! – прогорланила одна з подружок.

      – Ого, – мовила Джул. – А сукня в тебе є?

      – Звісно, що є, – відповіла Шанна.

      – Це весілля не у Вегасі, – пояснила одна з подружок, – а вінчання у церкві.

      – То звідки ви усі? – запитала Джул.

      – З Такоми. Це у Вашингтоні. Ти знаєш, де це? Ми приїхали у Вегас, щоб…

      – Вони запланували для мене усі вихідні, – сказала Шанна. – Ми прилетіли сьогодні вранці й вирушили до спа-салону і в салон нігтів. Бачиш? Мені зробили гелеве нарощення. Потім ми навідалися до казино, а завтра збираємося побачити білих тигрів.

      – А яка в тебе сукня? Я про весільну, звісно.

      Шанна схопила Джул за руку.

      – За неї можна померти. Я відчуваю себе принцесою, настільки вона гарна.

      – Можна на неї подивитися? Може, на телефоні? У тебе мусить бути фото, – Джул притисла долоню до губ і трохи нахилила голову. – У мене пунктик щодо весільних суконь, розумієш? Відколи я була маленькою дівчинкою.

      – Так, чорт забирай, у мене є фотографія, – сказала Шанна. Вона розстібнула сумочку і дістала телефон у золотому чохлі. Усередині підкладка сумки була рожевою. На дні темно-коричневий шкіряний гаманець, два тампони в пластиковій обгортці, пачка жувальної гумки і губна помада.

      – Дай-но гляну, – попросила Джул. Вона наблизилася, щоб подивитися в телефон Шанни.

      Шанна гортала фотографії. Собака. Іржавий низ раковини. Дитина. Знову та сама дитина.

      – Це мій хлопчик, Деклан. Йому вісімнадцять місяців.

      Якісь дерева біля озера.

      – Ось вона.

      Сукня була з відкритими плечима, довгою, зі складками тканини на стегнах. На світлині Шанна позувала в ній у крамниці для молодят на тлі безлічі інших білих убрань.

      Джул заохала й заахала.

      – Можна нареченого побачити?

      – Так, хай йому трясця! Він типу провалив освічення, – відказала Шанна. – Поклав обручку до пончика. Він учиться в юридичній школі. Мені не доведеться працювати, хіба що я сама цього захочу, – провадила вона. Говорила й говорила. Вона зупинилася на фото щасливця, що криво посміхався.

      – Потрясно симпатичний, – оголосила Джул. Рукою вона залізла до сумочки Шанни, взяла гаманець і сунула його до себе в сумку.

      – Мій хлопець Паоло подорожує по всьому світу, – сказала Джул. – Зараз він на Філіппінах. Ти можеш у це повірити? Тому я у Вегасі зі своєю подругою. Мені потрібен хлопець, який воліє осісти, а не вештатися світом, так? Якщо я хочу весілля.

      – Якщо це те, чого ти прагнеш, – заявила Шанна, – то неодмінно цього досягнеш. Ти можеш мати що завгодно, якщо налаштуєшся. Ти молишся і типу візуалізуєш бажання.

      – Візуалізація, –