Щира шахрайка. Емілі Локгарт

темної крові, що просотується в траву, осяяну вуличним ліхтарем. Маму вбито пострілом у голову. Тато сплив кров’ю від вогнепальних ран.

      Джул вважала цю історію зручною. Вона була гарною. Батьки були сміливими. Дівчинка виросте високоосвіченою і надзвичайно сильною.

      Але вона знала, що не такою історією треба ділитися з Патті. Натомість, вона м’яко запитала:

      – Невже я таке казала?

      – Так, і коли ти це сказала, я подумала, що, можливо, також схибила з Імоджен. Ми з Ґілом майже не говорили про те, що вдочерили її, коли вона була маленькою. Ні за її присутності, ні наодинці. Я воліла думати про Іммі як про свою дитинку, розумієш? Ні чиюсь, а мою з Ґілом. Та й тяжко було про це говорити, тому що її біологічна мати стала наркоманкою й не було жодного родича, хто міг би забрати дитину до себе. Я запевняла себе, що захищаю її від болю. Мені навіть на думку не спадало, наскільки я її підводжу, доки вона… – Патті замовчала.

      – Імоджен любила вас, – сказала Джул.

      – Вона була в розпачі через щось. І вона не прийшла до мене.

      – До мене вона також не прийшла.

      – Я мусила виховати її таким чином, щоб вона могла відкриватися людям та приймати допомогу, коли потрапила в біду.

      – Іммі все мені розповідала, – мовила Джул. – Свої таємниці, страхи, те, як вона хоче прожити життя. Вона назвала мені своє ім’я при народженні. Ми носили одяг і читали книжки одна одної. Чесно, на той час, коли Іммі померла, ми були дуже близькі, тому я гадаю, що їй шалено пощастило мати вас.

      Очі Патті наповнилися слізьми і вона торкнулася руки Джул.

      – Їй також пощастило мати тебе. Я так подумала, коли вона потоваришувала з тобою на першому році навчання у Ґрінбраярі. Джул, я знаю, що вона обожнювала тебе більше за будь-кого у своєму житті, бо… Ну, через це я і схотіла зустрітися з тобою. Наш родинний юрист повідомив мені, що Іммі залишила тобі свої гроші.

      Джул запаморочилось у голові. Вона відклала виделку.

      Гроші Іммі. Мільйони.

      Це була безпека і влада. Це квитки на літак і ключі від автівок, але, що важливіше, це плата за навчання, запаси харчів, медичне обслуговування. Це означало, що ніхто не зможе їй відмовити. Ніхто більше не зможе її зупинити, і ніхто не зможе завдати їй болю. Джул ніколи ні від кого знову не потребуватиме допомоги.

      – Я не розуміюся на фінансах, – Патті вела далі. – Варто було б, знаю, але я довіряла Ґілові й тішилася, що він про все подбає, бо мені від цього до смерті нудно. Іммі це розуміла, тому й лишила заповіт. Вона надіслала його адвокатові перед тим, як померла. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона одержала багато грошей від нас із батьком. До того був договір довірчого управління, а після дня народження Ґіл оформив документи, щоб передати їй гроші.

      – Вона отримала гроші, ще коли навчалася в середній школі?

      – У травні до початку коледжу. Можливо, то було помилкою. У будь-якому разі все зроблено, – вела далі Патті. – Вона чудово зналася на фінансах. Вона жила на відсотки і ніколи не торкалася капіталу, окрім того випадку, коли придбала квартиру в Лондоні. Ось чому їй не треба було