Пітер Пен = Peter Pan. Джеймс Метью Баррі

зраділи, коли знайшли Пітера.

      – Привіт, Пітере, – сказали вони.

      – Вітаю, – відповів Пітер миролюбно, хоча й зовсім про них забув.

      Він був дуже зайнятий, обміряючи Венді кроками, щоб збагнути, якої величини має бути хатинка для її потреб. Певна річ, у цій оселі мали бути і крісла, і стіл. Джон і Майкл спостерігали за ним.

      – А Венді спить? – спитали вони.

      – Авжеж.

      – Джоне, – запропонував Майкл, – давай її розбудимо і попросимо, щоб приготувала нам вечерю.

      Але не встиг він це сказати, як з’явилися інші хлопчики, які тягнули колоди для будівництва хатинки.

      – Глянь на них! – зойкнув він.

      – Кучерику, – сказав Пітер одним зі своїх капітанських голосів, – простеж, аби ці хлопці також узяли участь у спорудженні хатинки.

      – О, так, сер!

      – Спорудженні хатинки? – здивувався Джон.

      – Так. Для леді Венді.

      – Для Венді, – уточнив Кучерик.

      – Для Венді? – не зрозумів приголомшений Джон. – Але навіщо, вона ж лише дівчинка.

      – Тому, – продовжив Кучерик, – що ми їй усі тепер служимо.

      – Ви? Служите Венді?

      – Так, – сказав Пітер, – і ви також. Ідіть із ними!

      І здивованих братів потягнули в ліс рубати, тесати і тягати дошки та колоди.

      – Крісла і камінну решітку – насамперед, – наказав Пітер. – Тоді будуйте стіни й усе інше.

      – Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.

      Пітер потурбувався про все.

      – Малюче, – командував він, – гайда за лікарем.

      – Ага, ага, – відгукнувся Малюк і зник, чухаючи свою потилицю. Але він знав, що Пітеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона і з урочистим виглядом.

      – Прошу, сер, – привітав його Пітер, рушаючи за ним. – То ви лікар?

      У такі миті різниця між ним і рештою хлопців завжди відчувалася дуже разюче. Адже вони усвідомлювали, що це відбувається не насправді, а для нього те, що здається справжнім, насправді таким не було. Іноді це завдавало певних неприємностей, як у випадку, коли їм доводилося прикидатися, що вони обідають.

      Якщо вони раптом вирушали в уявний світ, то тут же отримували ляпас.

      – Так, мій маленький друже, – квапливо відгукнувся Малюк, щоки якого аж пашіли.

      – Прошу, сер, – пояснив Пітер, – ця леді дуже хвора.

      Вони стояли біля її ніг, але Малюк вважав за краще не помічати цього.

      – Ой-ой-ой! – похитав він головою. – І де ж вона лежить?

      – Он на тій галявині.

      – Я запхаю їй скляну штучку під пахву, – зронив Малюк і спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пітер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лікар» витягав «термометр».

      – Як вона? – поцікавився Пітер.

      – Так-так-так, – повідомив Малюк, – ця штучка їй дуже допомогла.

      – Я радий, – втішився Пітер.

      – Я відвідаю її ще раз увечері, – повідомив «лікар», – напоїть її бульйоном із горнятка з носиком.

      Після того як капелюх повернувся