2010: Друга одіссея. Артур Кларк

х заготовок до фільму, базованих на творі, оприлюдненому ще раніше, – захопливе, але аж ніяк не дешеве джерело творчого натхнення.

      Як результат, між книгою та фільмом більше спільного, ніж вважають зазвичай, але є й істотні відмінності. У романі космічний корабель «Діскавері» прямує до Япета, найзагадковішого супутника Сатурна. Супутникової системи Сатурна «Діскавері» досягає за допомогою Юпітера: корабель наближається до гігантської планети і, використавши її потужне гравітаційне поле як пращу, прискорюється для другого етапу своєї подорожі. Насправді, такий самий маневр здійснив космічний зонд «Вояжер» 1979 року, коли робив першу детальну розвідку на цих далеких гігантах.

      Однак у фільмі Стенлі Кубрик вирішив, що розумніше уникнути технічних труднощів, перенісши третю зустріч Людини й Моноліту на один із супутників Юпітера. Сатурн же повністю вирізали зі сценарію, хоча пізніше Дуґлас Трамбалл скористався набутим досвідом, відтворюючи на екрані планету з кільцями у своєму фільмі «Мовчазна втеча».

      У шістдесяті роки ніхто й уявити не міг, що дослідження супутників Юпітера відбудеться не в майбутньому столітті, а вже за 15 років. І ніхто навіть не мріяв побачити на власні очі дива, знайдені там. Хоч, очевидно, ми можемо бути певні, що одного дня якісь іще неймовірніші дослідження перевершать знахідки двох «Вояжерів». Коли писався роман «2001: Космічна одіссея», супутники Юпітера Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були для людей лише цятками світла навіть у найпотужніших телескопах, а зараз це цілі світи, кожен з яких є унікальним, а Іо, як виявилося, це найбільш сейсмічно активне тіло в Сонячній системі.

      Якщо зважити на ці відкриття, то і фільм, і книга постають у виграшному світлі. Насправді цікаво порівнювати зображення Юпітера у фільмі та справжню зйомку поверхні цієї планети камерами «Вояжера». Одначе зрозуміло, що все написане зараз бере до уваги результати досліджень 1979 року: супутники Юпітера – для нас уже не незвідана територія.

      Проте варто враховувати й інші, глибші психологічні чинники. Нагадаю, що «2001: Космічну одіссею» створено перед визначною подією в історії людства – тією миттю, коли Ніл Армстронг зібрався ступити на місячну поверхню. 20 липня 1969 року було лише віддаленим майбутнім, коли Стенлі Кубрик і я почали розмірковувати над тим, щоб зняти «легендарний науково-фантастичний фільм» (його фраза). Тепер наукова фантастика й реальність тісно переплелися.

      Перед тим, як висадитися на Місяці, астронавти «Аполлонів» уже дивилися стрічку «2001: Космічна одіссея». Члени команди «Аполлона-8», які на Різдво 1968-го року першими з людей мали змогу спостерігати інший бік Місяця, казали мені, що мало не спокусилися за допомогою радіосигналу шукати там велетенський чорний моноліт, але, на щастя чи на жаль, здоровий глузд переміг…

      І пізніше траплялися випадки, коли реальність копіювала витвір мистецтва. Найдивніша історія трапилася в 1970 році з «Аполлоном-13». Передовсім командний відсік, де мешкали астронавти, охрестили Одіссеєм. Якраз перед вибухом кисневого балона, що призвів до передчасного завершення місії, команда слухала уривок із «Так говорив Заратустра» Штрауса – музичний твір, що зараз асоціюється із фільмом «2001: Космічна одіссея». Одразу ж після втрати контролю Джек Свайґерт доповів Центру керування польотом: «Г’юстон, у нас проблема». Такі самі слова в аварійній ситуації вимовив і Еал, доповідаючи Френкові Пулу «Мені шкода, що доводиться псувати вам свято, але в нас проблема». Коли пізніше були опубліковані матеріали щодо «Аполлона-13», адміністратор НАСА Том Пейн надіслав мені копію протоколу й написав під словами Свайґерта: «Артуре, ти ж завжди казав, що так станеться». Коли я згадую низку тих дивних подій, у мене досі виникає неприємне відчуття, ніби і я маю поділяти відповідальність за невдачі астронавтів…

      Інші збіги не такі серйозні, але не менш разючі. Одним з найбільш технічно досконалих епізодів фільму є той, де показано, як Френк Пул біжить по колу гігантської центрифуги, але водночас залишається на місці завдяки штучній силі тяжіння, що утворюється за допомогою обертання апарата.

      Майже через десятиліття команда надзвичайно успішної «Скайлаб» усвідомила, що дизайнери розробили для них такий самий інтер’єр, як на «Діскавері»: кабінки для астронавтів були розташовані навколо основного приміщення станції. «Скайлаб» не оберталася, проте це не завадило її постійним мешканцям спробувати той самий фокус. Вони зрозуміли, що можуть бігати, наче білка в колесі, і результат візуально не відрізнятиметься від того, який ми показали у фільмі «2001: Космічна одіссея». Астронавти зняли цю вправу на плівку й відіслали на Землю (чи треба називати музику, яка супроводжувала ті рідкісні кадри?) з коментарем: «Стенлі Кубрик має це побачити». Свого часу він подивився це відео, бо я надіслав йому телевізійний запис. (Я так і не отримав цього запису назад, бо система зберігання інформації Стенлі – немов приручена Чорна Діра).

      Зв’язок між фільмом і реальністю також оприявнює себе в картині «Біля Місяця», написаній командиром польоту «Аполлон» – «Союз»,[1] космонавтом Олексієм Леоновим. Уперше я побачив її 1968 року, коли фільм «2001: Космічна одіссея» презентували на конференції Організації Об’єднаних Націй, присвяченій мирному

1

Спільний експериментальний політ радянського космічного корабля «Союз-19» і американського космічного корабля «Аполлон», здійснено 1972 року. (Тут і далі прим. перекл.)